Цьогорічне широке вшанування 70-ліття трагедії української меншини у Польщі вкотре привернуло увагу широких кіл громадськості та представників експертного середовища до цієї трагічної сторінки українсько-польських взаємин. При цьому особливої актуальності набуває історіографічний аспект проблеми – з’ясування спроб лемківської спільноти поширювати у вільному світі правдиву інформацію про Голгофу українців – Закерзоння. Особливо важливо це було в період 1940 80-х років, коли за відсутності української державності західні мас-медіа зазвичай тиражували агресивно нав’язувану польською та радянською пропагандою викривлену інформацію про нібито добровільний та безконфліктний характер “переселення” лемків з їхніх етнічних земель. У таких умовах нерівної (з огляду на фінансові на організаційні можливості) інформаційної війни, лемківські товариства на американському континенті першими розпочали планомірну акцію інформування громадськості західних країн про дійсний стан справ на Закерзонні. При цьому, що цікаво, вперше використовувалися й засоби суспільного впливу на дипломатичні представництва. На жаль, цей аспект лемкознавчої історіографії надалі залишається практично недослідженим.
Акція “Вісла”, з огляду на її етноцидний характер та вирішальний вплив на долю русинського субетносу на польських землях, тривалий час перебуває у полі зору дослідників і має на сьогодні чималу літературу. Тож зараз доволі повно досліджено обставини планування та механізм втілення цього злочину проти людяності. Також нарешті здебільшого з’ясовано й безпосередні та відкладені в часі жертви лемків – не тільки людські, а й матеріальні та духовні. Разом із тим, до цього часу не було спеціальної спроби відтворити намагання лемків чинити організований спротив інформаційним диверсіям польської та радянської комуністичних влад у висвітленні перебігу та наслідків операції “Вісла”. Цим і зумовлена актуальність нашої розвідки.
Мета та завдання статті полягають у спробі комплексного дослідження організованих на американському континенті інформаційних заходів, за допомогою яких лемки прагнули донести правдиву інформацію про перебіг та наслідки акції “Вісла” з використанням інструментів суспільного впливу на дипломатичні представництва.
Як відомо, проведення акції “Вісла” супроводжувалося потужною пропагандистською кампанією, розгорнутою польськими та радянськими комуністичними режимами, котрі намагалися ґвалтовно проведену ними етнічну чистку показати як акт “добровільного” переселення лемків. Утім, небачена у повоєнній Європі жорстокість, з якою була реалізована акція “Вісла”, завдяки налагодженій комунікації польських лемків зі своїми земляками на Заході, доволі швидко стала відома у західному світі. Найбільш організовані лемківські громади в США та Канаді, обурені цинічністю комуністичної пропаганди, вирішили всіляко їй протидіяти. Доволі оперативно, з центром у Нью-Йорку, було створено “Комітет проти масового вигнання”, котрий тісно взаємодіяв з іншими українськими організаціями в діаспорі, насамперед, із Українським конгресовим комітетом Америки. Відзначимо, що, крім лідерів лемківських організацій у діаспорі, до Комітету також належали видатні постаті американського політикуму та громадського життя: письменник і публіцист Крістофер Еммет (очолював Комітет), редактори журналу “America” Дж. Ля Фардж і У. Дж. Гіббонс, публіцисти й письменники У. Г. Чемберлін і Дороті Томпсон, голова Американської соціалістичної партії Норман Томас та ін.
Першим кроком у напрямку донесення до світової громадськості правди про акцію “Вісла” стала англомовна інформаційна брошура авторства знаного громадського діяча та журналіста, доктора історії Володимира Душника “Смерть і руїни на лінії Керзона”, котра з’явилася вже наступного 1948 р. [1]. У ній, на підставі численних свідчень очевидців, було представлено, шокуючу уяву, дійсну картину винищення корінного населення лемківських теренів. Саме в брошурі В. Душника вперше було запропоновано геноцидну оптику при характеристиці акції “Вісла”. Відзначимо, що надалі лемківські організації утверджуватимуть саме таку інтерпретаційну модель у своїх подальших інформаційних кампаніях.
Книгу В. Душника було спрямовано до дипломатичних представництв Польщі та СРСР, а також до редакцій найвпливовіших періодичних видань США та Канади. Дякуючи таким діям, уже через рік після трагічних подій світ дізнався про дійсні обставини новітнього варварського винищення автохтонного населення Лемківщини. Про зміст книги В. Душника поінформували своїх читачів такі ключові на американському континенті видання як “Catholic Gerald” у Сент Люіс, бруклінський “Tablet”, “Catholic Sentinel” у Портленді, детройтський “Michigan Catholic”, “Monitor” у Сан-Франциско, рочестерський “Carrier-Journal” [2].
Проведена лемками інформаційна кампанія 1948 р. довела ефективність цілеспрямованих акцій з донесення правди про лемківський геноцид до світової громадськості. Тож лемківські організації в США та Канаді вирішили продовжувати роботу в цьому напрямку. Так, коли в 1979 р. у Нью-Йорку було засновано журнал “Лемківщина”, одним із головних його завдань було визначено боротьбу “з ворожими польськими […] облудними ідеями” – себто намаганнями шовіністично налаштованої частини польського політикуму представити переселенські акції як природну відплату за діяльність на лемківських теренах підрозділів Української повстанської армії [3, с. 1]. Іншою важливою метою видавці журналу вважали контрпропаганду, як необхідну реакцію на ідейні диверсії з боку польських політиків різних партій, що об’єдналися у пориві “защіплювати почуття меншовартости серед української молоді і підсичувати традиційну польську погорду і ненависть до всього що українське”, тим самим профануючи трагедію лемківського геноциду [3, с. 1].
Для поглиблення інформаційної кампанії про геноцид українців Закерзоння лемківські організації на американському континенті вирішили використати 35-ліття акції “Вісла”, котре припало на 1982 р. Визначаючи завдання русинської спільноти на цей трагічний рік, Крайові управи лемків у США та Канаді, серед іншого, звернулися “з гарячим закликом і проханням до всієї української спільноти […] включити в програму своєї праці теж відзначення 35-ої річниці насильного виселення лемків відповідними публікаціями та репрезентаціями перед державними чинниками Канади, США та Польщі для створення кращих умов нашим братам […]” [4, с. 22].
В контексті реалізації згаданого завдання уперше було запропоновано вдаватися до актів громадянського тиску на дипломатичні установи країн-винуватців лемківського геноциду – насамперед, соціалістичної Польщі. Уперше про потребу таких акцій пікетування дипломатичних представництв польської держави у вільному світі було сказано на П’ятому звичайному загальному з’їзді Об’єднання лемків Канади 2 травня 1982 р. Обговорюючи змістове наповнення заходів, присвячених 35-літтю геноциду лемків, доповідачі, зокрема, вказали на потребу того, щоб “про варварські вчинки “людової” Польщі говорити всьому культурному світові” [5, с. 24]. При цьому одним із найдієвіших заходів було визначене пікетування диппредставництв. Ця пропозиція знайшла відображення у резолюції, котру прийняв згаданий з’їзд. У ній, серед іншого, йшлося: “Організувати протести перед будинками польської амбасади у Канаді для заманіфестування наших домагань відносно направлення кривд заподіяних українцям у Польщі та признання їм повних прав, якими користуються всі інші громадяни Польщі” [6, с. 25].
Реалізуючи це завдання, регіональні представництва Об’єднання лемків у Канаді та США провели низку голосних пікетувань польських амбасад, до висвітлення яких залучили українську громадськість та впливові мас-медіа. Найголоснішою акцією видалося пікетування канадськими лемками польського дипломатичного представництва в Торонто 16 жовтня 1982 р. Цього дня під польською амбасадою зібралися як лемківські активісти, так і громадські діячі правозахисного руху країни, які тримали численні транспаранти з відповідними події гаслами англійською та українською мовами: “Повна свобода українцям у Польщі!”, “Польща для поляків – Лемківщина для лемків!”, “Дайте лемкам повернутися додому!”, “Перестаньте переслідувати й кривдити наших братів у Польщі!”. Громаду демонстрантів вкривали розгорнені синьо-жовті прапори. Далі присутні почали стихійно й ритмічно скандувати ті гасла, що були виписані на транспарантах. Раз-у-раз було чути оклики: “Ми хочемо волі для наших братів!”, “Хочете волі самі – дайте її другим!”.
Акцію пікетування відкрив голова Об’єднання лемків Канади Степан Баб’як [Є ФОТО], котрий у своїй промові наголосив на геноцидному характері вигнання лемків зі своїх домівок і закликав державні органи комуністичної Польщі дотримуватися взятих на себе зобов’язань із захисту прав національних меншин та надання їм повноти громадянських прав. Свою промову доповідач завершив пророчим зверненням до поляків: “Кому потрібна наша взаємна ненависть? Протріть очі, створіть умови для вільного життя всіх. Направте заподіяні кривди, щоб наш народ міг забути й простити вам давні й теперішні страждання! Гляньте тверезими очима на теперішню дійсність! Доти не буде вільної Польщі, доки Україна буде в неволі!” [7, c. 3].
Згодом на акції протесту висловилися й інші діячі як лемківського, так і правозахисного руху, що вказували Польщі на її злочинні дії стосовно української меншини країни. Найбільше присутнім сподобався виступ знаного лідера лемківського руху доктора Валентина Мороза, який одразу перекладали англійською мовою. Доповідач, зокрема, підкреслив одвічний зв’язок лемків з Україною й говорив про важливість відзначення цієї трагічної річниці зі всеукраїнського погляду. Він наголошував, що Україна ніколи не забуде своїх кровних братів-лемків, ніколи не покине їх у їхніх змаганнях за свободу. Промовець вимагав негайного знесення закону, який не дозволяє поворотцям-лемкам купувати землю в їхніх власних давніх селах, і домагався, щоб культурно-освітню діяльність українців у Польщі перенесли з-під специфічної “опіки” міністерства внутрішніх справ до юрисдикції відповідних цивільних органів влади. Завершилося пікетування виконанням лемківських пісень і національного гімну та переданням представникам дипломатичного представництва Польщі в Торонто відповідних резолюцій лемківських організацій.
Досвід громадського тиску на польські дипломатичні представництва, здобутий у 1982 р., було поглиблено через п’ять років, коли українська громадськість у вільному світі масово відзначала 40-ліття акції “Вісла”. Як і попереднього разу, в контексті вшанування сумних роковин, лемківські організації поставили перед собою завдання “в першу чергу розказати світові про події 1947 і дальших років, та створити таку духовну атмосферу, щоб дальші польські покоління знали, що ніщо не минається безкарно, що за кожну заподіяну кривду – треба відповідати і що та відповідальність паде на цілий нарід, якщо він завчасу не відсепарувався від злочинних елементів” [8, c. 2]. Тож протягом 1987 р. лемки знову вдавалися до акцій протесту під польськими амбасадами у Канаді та США, чим привертали увагу світової громадськості не лише до самого факту новітнього геноциду українців Закерзоння, а й до надалі безправного становища лемків у польській державі. Як і раніше, лемківські організації підготували англомовні інформаційні брошури, котрі розіслали по дипломатичних установах багатьох країн світу та до редакцій найвпливовіших західних видань.
Згадані вище організовані лемками численні акції протягом 1980-х років, втім, як і громадського тиску на дипломатичні установи, врешті дали свої результати: голосне обговорення повоєнної трагедії лемків збіглося у часі з демократичними перетвореннями у самій Польщі. Демократична опозиція комуністичному режиму, об’єднана у лавах “Солідарності”, визнала потребу примирення поляків з національними меншинами, насамперед, з українською. Першим кроком до такого примирення стало визнання злочинності подій 1947 року. Польські інтелектуали почали відверто показувати насильницький характер переселенських акцій, покладаючи цілковиту вину на комуністичну владу [9]. Врешті, на своєму історичному засіданні 3 серпня 1990 р. польський сенат засудив акцію “Вісла”. В постанові було піддано засудженню принцип колективної відповідальності, котрим керувався польський комуністичний режим, виправдовуючи здійснюваний геноцид [10]. Напередодні української незалежності більшість польських інтелектуалів, захоплених ідеями міжнаціонального консенсусу Єжи Гедройця та паризької “Культури”, визнали потребу примирення з українською меншиною краю ціною визнання вини та щирого вибачення.
Проведений аналіз переконливо демонструє визначну роль американських лемків у поширенні правдивої інформації про акцію “Вісла” серед громадськості країн вільного світу в 1940 – 80-х роках. Апробована ними важлива ініціатива суспільного тиску на дипломатичні представництва країн-організаторів лемківського геноциду мала вагомим наслідком визнання трагедії українців Закерзоння не лише західними урядами, а й, зрештою, керівництвом самої Польщі, котра на зламі 1980 – 90-х років поступово позбувалася важкої тоталітарної спадщини. Насамкінець відзначимо, що успішно апробована лемками практика організованого пікетування дипломатичних представництв антиукраїнські налаштованих країн доводить свою ефективність і сьогодні, коли наша держава протистоїть гібридній агресії не лише на полі бою, а й в інформаційному просторі.
Список використаних джерел:
1. Dushnyck W. Death and devastation of the Curzon line: the story of deportations from Ukraine / Walter Dushnyck. – New York : Committee Against Mass Expulsion in cooperation with the Ukrainian Congress Committee of Americа, 1948. – 32 p.
2. Американська преса 1948 року про трагедію Закерзоння // Лемківщина. – 1982. – Ч. 3. – С. 8.
3. Дорогі земляки, широка українська громадо! // Лемківщина. – 1979. – Ч. 1. – С. 1.
4. Об’єднання Лемків Канади. Крайова Управа. Комунікат // Лемківщина. – 1982. – Ч. 2. – С. 21-22.а
5. С. Бк. Крайовий з’їзд ОЛК / З життя організації // Лемківщина. – 1982. – Ч. 3. – С. 23-24.
6. Резолюції П’ятого звичайного загального з’їзду Об’єднання лемків Канади, 2-го травня 1982 р. / З життя організації // Лемківщина. – 1982. – Ч. 3. – С. 24-25.
7. Назаревич Я. Дні жалоби й протесту в Торонті / Ярослав Назаревич // Лемківщина. – 1983.- Ч. 2. – С. 2-3.
8. Чи будемо готові? // Лемківщина. – 1987. – Ч. 1. – С. 2.
9. Акція “Вісла” – Як розпалено ненависть. З істориком Евгеном Місилом розмовляє Жената Семпріх // Лемківщина. – 1990. – Ч. 4. – С. 2-4.
10. Польський сенат засудив акцію “Вісла” // Лемківщина. – 1990. – Ч. 3. – С. 19.