Гори наши, гори наши,
Гори наши Карпати,
Не змінив би-м вас,
Гей, за жадни дукати
(З лемківського гімну)

Нещодавно довелося мені побувати в Кесткільських горах північної частини штату Нью-Йорк, неподалік від містечка Елленвіл, де прямо в лісі розташована оселя Спілки Української Молоді США. Ліси, гори, духмяне повітря нагадують нам наші Карпати. Тут відбувся 17-й фестиваль «Лемко-Ватра». Все, що побачила, почула, про що дізналася, познайомившись з чудовими лемками, стало для мене ще одним «відкриттям Америки». Розповіді, котрі почула, не відпускали, це провокувало на часті візити в Google… Ділюся, як зазвичай, цим відкриттям, з вами, шановні читачі «Часу і Подій».

17-та Лемківська Ватра в США

Лемківські фестивалі проводяться на оселі СУМ щорічно з часу їх заснування у 2001 році. Влаштовує їх Організація Оборони Лемківщини США (ООЛ). У цьому, 2017, році фестиваль відбувся 24-25 червня. Одразу ж скажу, що він відрізняється від звичних нам фестивалів культури наших громад за форматом і духом.

Жалкую, що відвідала його вперше, бо обікрала себе і знаннями, й емоціями, і відчуттям того самого особливого духу. Фестиваль не масовий, скоріш, родинний. Він має свою традицію. Відкривають фестиваль у цій зеленій, затишній сумівській оселі запаленням ватри. Символ тепла, гарячих сердець і вічно незламного духу. Лемки – дружні, ініціативні, патріотичні, працьовиті і великі ентузіасти. Об’єднані спільними цілями та дружбою, все ж входять до формальних локальних організацій: здають членські внески, проводять часті зібрання в осередках, свої Конгреси в Штатах та Конгреси Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань. Навіть створюють на сьогодні вже доволі велику Інтернет-спільноту нащадків лемків у США, пропонуючи їм обов’язково заповнити онлайн-анкету та заплатити членський внесок. Мають свою пресу – журнал «Лемківщина». Мають свій Лемківський музей (Стемфорд, Коннектикут).

Здебільшого, організатори «Ватр» та їхні щорічні гості знають одне одного. І дуже дружньо, гостинно приймають новачків у свій колектив. Відвідавши «Ватру-17», знайшла багато нових друзів. Назву, бодай, кількох, бо, думаю, людям цікаво знати героїв своїх суспільних буднів. Зустріла мене Галина Семеняк – директор концертних програм та ведуча концертів: енергійна, ділова, мобільна, здається, всіх і все знаюча. Разом з чоловіком Володимиром залучені до підготовки і проведення фестивалів протягом 11-ти років. Василь Гаргай – незмінний староста усіх «Ватр» протягом 17 років з часу їх заснування у 2001 р.: вічно молодий, бо сил та завзяття потребується постійно і немало. Великий його внесок стосовно втілення ідеї – побудувати на оселі СУМу за кошти, зібрані ООЛ, каплиці в пам’ять про злочинну акцію «Вісла». Там тепер відбуваються церковні служби. А з 2012 р. пан Василь очолює осередок ООЛ у м. Пассейк (Нью-Джерсі).

Андрій Хомик – директор «Фундації дослідження Лемківщини» – «ходяча енциклопедія» з будь-якого питання історії та культури Лемківщини та активний, вмілий, мудрий популяризатор знань про неї через друк, Інтернет, своє усне слово. Фундація – наукове об’єднання, яке акумулює кошти на видання книг та журналів на лемківську тематику. Два дні пан Андрій продавав гостям ці книги, вміло їх пропагуючи. В невеликому інтерв’ю зумів мені узагальнено, але захоплююче розповісти багатотомну багатостраждальну історію лемків.

Марко Гованський! Унікум! Народжений уже в Штатах, за зовнішніми ознаками і статусом – американець, а за духом і серцем – український лемко. Вже другу каденцію завзято, з ентузіазмом і горінням керує ООЛ усіх штатів, залучає земляків до громадської праці, а разом з управою СУМу організує цілий цикл навчання історії Лемківщини всіх сумівців; у планах – поширення цих знань у Пласті, українських суботніх школах. Залучається до перекладів книг про лемків англійською. Залучає та формує віртуальну спільноту лемків США через соціальну мережу (Інтернет). Вивчає і дослуховується до досвіду активістів старшого покоління лемків, працюючи з ними рука об руку (гарний приклад для наших спільнот). Гідний син свого батька – відомого діяча лемків світлої пам’яті Стефана Гованського, який протягом 40 (!!!) років очолював один із найдієвіших осередків у м. Пассейку, створив Лемківський музей, що діє і донині. Андрій Хомик, згадавши свого побратима, якого змінив на посаді голови Фундації, сказав, що пан Стефан виховав своїх дітей – сина та двох доньок – порядними, патріотичними українцями, навчив їх мови, любові до культури свого народу. Вони стали громадськими діячами. А Марко, як голова ООЛ, як лідер американських лемків, цінний для спільноти ще й тим, що володіє мистецтвом сучасного менеджменту та маркетингу. До слова, Марко та Андрій разом забезпечують оперативне наповнення професійно організованого спільного сайту «Організації Оборони Лемківщини» та «Фундації дослідження Лемківщини» (www.lemko-ool.com).

Петро Косцьолек – колишній менеджер СУМу – сьогодні активний член крайової управи ООЛ, дуже відкритий до спілкування та помочі. Дружелюбний Михайло Хомик протягом багатьох років керує одним з найактивніших осередків ООЛ у Нью-Йорку та ще й співає в гурті «На Лемковині».

Подружжя Марія та Стефан Пшибило з Джерсі-Сіті , вже понад 20 років – одні з найактивніших в осередку ООЛ Нью-Йорка. Позаздрити – стільки любові в них до рідного покинутого краю – Лемківщини – почула в їхній розповіді!

Проте, зупинюся. Нашу новоявлену умовну енциклопедію «Працьовиті та дружні лемки США» можна продовжувати, називаючи нові і нові прізвища… Продовжимо наступного разу. А тим часом наголосимо, що таких чи подібних слів заслуговує кожен лемко та лемкиня в нашому американському закордонні. Якщо згадати всіх, хто постійно складає внески для фінансової та гуманітарної допомоги потребуючим лемкам, розкиданим долею по всьому світу, хто нині, відриваючи від себе, допомагає бійцям АТО та пораненим… Хто зберігає, всупереч асиміляції, культуру, звичаї свого народу, береже пам’ять про своє родове коріння, що, як відомо, найкраще живить патріотизм кожного з нас.

А тепер про те, що відбувалося на фестивалі.

Кіно- та концертна «Ватра-17»

Суботня програма розпочалася з чотирьох годин кінопоказу тематичних документальних та художніх фільмів лемківської тематики. Найкращий спосіб ознайомити гостей зі своєю історією. І провадив цю програму вже знайомий нам всезнаючий Андрій Хомик. (А тим часом господарі традиційно пекли на грилі замариноване ціле порося – теж особливість українсько-лемківської кухні на лемківських фестивалях. Покуштуєте, якщо завітаєте сюди наступного року).

Два дні працювала «книгарня» випусків Фундації дослідження лемківщини.

І який же фестиваль без концерту? Його очікують усі. Яскрава, елітно видрукувана брошура «Програма фестивалю» (дизайн Андрія Хомика) інтригує яскравими фото, прізвищами та гуртами учасників концерту:

У суботу, тільки-но запалала ватра («огниcко»), на просторій сцені під відкритим небом виконується гімн лемків (лемківською, звичайно, говіркою): «Гори наши, гори наши, // Гори наши Карпати, // Нихто не зна, не буде знав, // Кілько ви в нас вартате. // Гори наши, гори наши, // Гори наши Бескиди, // Що вас дати не казали // Наши діди-прадіди//Гори наши, // Гори наши Карпати, // Не змінив би-м вас, // Гей, за жадни дукати //.

Отакі-то лемки: навічно закохані в свої Бескиди: не поміняють Карпати ні за які гроші (дукати).

Фестиваль відкрито. Відмінність цьогорічного фестивалю від попередніх у тому, що вперше виступив сформований теж вперше вокальний фольклорний гурт під назвою «На Лемковині» у складі 7-ми співаків – етнічних лемків, народжених на Лемківщині.

Для них лемківська говірка не лише рідна, а й жива, і люди почули автентичне звучання лемківської мови. І коли заспівали «Гори наші», то навіть, коли не розумієш усіх слів – сльози на очах. Лемки – народ гірський, вони споконвіку жили на кам’янистих землях Карпат, що протяглися на територіях Західної України, Польщі, Словаччини. Тому найдорожчі місця для них – це гори, їхні Бескиди.

Гостей два дні тішили музиканти ансамблю «Черемош».

Як завжди, тепло зустрічали протягом двох днів відому заслужену артистку України Ірину Лончину, яка, окрім своїх авторських пісень «Вінок моїх пісень», «Це моя Україна», «Українська земля», «Моя сестра», виконала щемну відому лемківську «Ой, верше, мій верше» та «Під облачком» (прослухайте останню у живому виконанні на фестивальній сцені тут::

А ще – вокалісток Юлію Бусько, Юлію Павлюк, бандуристок Аллу Куцевич, Оксану Телепко та Галину Леськів, гумориста Петра Вислоцького:

Запальні українські танці виконали танцювальні гурти «Мальви» (Джерсі- Сіті) та «Обрій» (Пассейк).

Відзначення 70-х роковин акції «Вісла» на «Ватрі-17»

Цього року світова лемківська спільнота відзначає сумну дату: 70 років тому, тобто, в 1947 р., тодішній режим Польщі з благословення Москви силоміць переселив майже 150 тисяч лемків (та бойків) з їхніх батьківських земель (Лемківщини) та розпорошив на землях, які відійшли Польщі за результатами переділу кордонів після Другої світової війни (теперішня територія в районі м. Вроцлав). Операцію умовно назвали «Вісла». Фактично це була етнічна чистка українців, величезна людська трагедія; багато людей загинуло, непокірних поміщали в концентраційний табір. А ще ж в 1944-1951 рр. відбувся радянсько-польський обмін населенням, внаслідок якого 490 000 українців були переселені з Польщі до УРСР, в степові райони і навіть Донеччину, а 790 000 поляків були переміщені у зворотному напрямку.

Але лемки вистояли, зберегли свою ідентичність та організовану громаду. Тому одним з лозунгів «Ватри-17» був лозунг та лого «70 років акції «Вісла». В неділю, 25 червня, біля каплички владика єпископ Стемфордський УКЦ Павло Хомницький провів службу Божу та відправив панахиду.

Перед концертом слово про цю подію проголосив староста фестивалю Василь Гаргай. А фольклорний лемківський гурт «На Лемковині» присвятив цілу програму цій темі.

Нагадаю, що голова ООЛ Марко Гованський дуже радіє з того, що йому вдалося протягом навчального 2016-2017 рр. організувати виховну роботу зі сумівцями, зокрема, провести цикл лекцій, присвячених цій трагедії, а самих сумівців залучити до проведення інтерв’ю зі свідками подій, пов’язаних з «Віслою». Варто додати, що всі ці питання будуть порушуватися на Конгресі Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань у серпні 2017 р., у Львові.

Бліц-інтерв’ю з Андрієм Хомиком – головою Фундації дослідження Лемківщини :

– Пане Андрію, скажіть кілька слів про Світову Федерацію Лемків.

– У 1973 році була створена Світова Федерація Лемків (СФЛ), яка спочатку об’єднувала наші організації США і Канади. У 1997 її перейменували на Світову Федерацію Українських Лемківських Об’єднань (СФУЛО). І тепер вона об’єднує лемківські організації семи країн. Це організації автохтонних лемків- українців Польщі, України, Словаччини, а також вихідців з Лемківщини в США, Канаді, Сербії і Хорватії.

Нашу Світову Федерацію очолює нині Софія Федина – відома громадська діячка, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка, телеведуча, співачка і волонтерка.

24-25 серпня ц. р. ми зустрічаємося у Львові на наступному, VI Конгресі, який збирається раз у п’ять років.

– Судячи з численних виступів, заяв пані Федини, розміщених в Інтернеті, під проводом такого молодого, харизматичного, креативного лідера та професійного знавця проблем Лемківщини та історії України в цілому ви зможете досягнути поставленої мети, зокрема, визнання злочином проти людяності примусову депортацію лемків у 1944-1951 рр. та операцію «Вісла» у 1947 р.

Принаймні, цієї території залишилося в 50 разів менше, ніж це було на початку ХХ ст. Лемки повторюють долю своїх батьків, які ніколи не мали своєї держави, але вперто зберігають свою мову, традиції, звичаї і були розпорошені на землях Польщі, Словаччини і Західної України.

Правда, в княжі часи територія Лемківщини входила до Галицького князівства, а пізніш перейшла до Польщі, ще пізніш – до Австро-Угорщини. І тепер українські лемки заселяють потрошки Польщу, Словаччину та Україну. Вони розпорошені, здебільшого, по всіх областях Галичини, та, власне, й по всій Україні внаслідок операції «Вісла».

– А ви можете розповісти, як відбувалася депортація, бодай, за свідченнями рідних? Ваші краяни, а мої нові фестивальні знайомі сказали, що всі їхні батьки ще були дітьми віком від 2-х до 10 років, коли лемків примусово депортували в тодішню радянську Україну. .

– Так, моєму батькові було тоді 13 років, але сім’ї після довгих поневірянь пощастило потрапити у Львів. Отже, і я народився у Львові. Кому пощастило, опинилися в Тернопільській, Львівській, Івано- Франківській областях – все ж ближче до рідних Карпат, до своєї Лемківщини. А десятки, сотні тисяч у 1944-46 роках товарними вагонами в нелюдських умовах відправили в степи більше, ніж 10-ти областей центральної і східної України: Полтавську, Кіровоградську, Київську, Донецьку, Луганську, Херсонську, Запорізьку, Харківську та ін.

But many of them, who grew up in the mountains and were genetically adapted to them, could not live in the steppes, and felt themselves there as in the desert. And as they could – legally, illegally, by train, by foot, by horses – began to flee to the west, to Lemkivshchyna. But the borders were already closed, and they remained among the Galician, closer to their lands. Yet here was the Ukrainian language, our Greek-Catholic church. That is why there are about 200 thousand Lemkos with their descendants live, for example, in the Ternopil region today.

Але багато з них залишилися на місцях вислання. А ось зараз нова біда. Нащадки лемків з Донбасу мусять знову полишати свої місця, батьками обжиті, тепер уже через українсько-московську війну.

Від автора: Слухаючи на YouTube ви- конану В’ячеславом Вакарчуком та Христиною Соловій лемківську «Гамерицький край» (https://www.youtube.com/watch?v=_eJ0L0vBm3k), яку понад мільйон слухачів і, до слова, з пречудовими, навіть ексклюзивними фото лемків у цьому кліпі, знайшла серед інших і такий відгук (стиль збережено):

«Ось маленька така история… щиро прошу за те ща не маю можливости писати справжню украинську «и» та «йи» – нема клавиатури. Мий батько лемко, його симьи довелося виихати до СРСР у 45… пройшло зовсим небагато часу… и я, його син, теж вимушен виихати з дома, хижи, бо мени випало на- родитися на Донбаси… все втратив… а симья и дити тепер на чужбини… не в гамерици…а ….на сходи…. Господи! Дай людям добрим мира и спокою…»

Без коментарів.

– Кого об’єднує «Організація Оборони Лемківщини в США» (ООЛ)?

– Тих лемків, які вважають себе приналежними до української нації, бо є й інші лемківські організації. Серед усіх українців, котрі емігрували до Америки, лемки були першими і найпотужнішими. Відіграли помітну роль у створенні перших українських організацій у США, хоча дотримувалися доволі скромного способу життя.

– А як лемки себе ідентифікували?

– Спочатку вдома і тут, у Штатах, вони називали себе русинами, рутенами, русінами. Слово «лемки» почали вживати десь зі середини ХХ ст. Існує версія, що така назва з’явилася формально, через часте вживання русинами слова «лем» («тільки», «лише»).

Наша організація в Штатах постала з ідеєю, що лемки є частиною українського народу. Але ця думка, на жаль, не єдина. Є й інші орієнтації серед лемків. Ми ж захищаємо ідею приналежності до українського народу. Це видно і на наших «Ватрах».

– А якою є суто лемківська культура?

– Лемківська говірка є діалектом української мови і досить далека від того, що ми вважаємо українською мовою. Але лемки мають не лише свій діалект, а й звичаї, традиції, одяг, архітектуру. Ви ніколи не сплутаєте лемківську церкву навіть з гуцульською. Народне мистецтво також має свої особливості, ми маємо свої колядки, свої народні пісні. «Пливе кача по Тисині» та «Ой, верше, мій верше» стали всесвітньовідомими. Лемки подарували українській культурі багато відомих діячів.

Вихідцями з лемків були, наприклад, композитори: Дмитро Бортнянський (ХVIII cт.), Михайло Вербицький, автор українського гімну, Філарет Колесса, Анатолій Кос-Анатольський; поет Богдан-Ігор Антонич, історик Володимир Кубійович, скульптор Михайло Черешньовський, поет і фольклорист Василь Хомик (батько пана Андрія, – авт.), вокальне тріо народних артисток України сестер Байко та багато-багато інших – це ціла енциклопедія персоналій!

– Розкажіть про Фундацію, яку ви очолюєте ось уже три роки…

– «Фундація дослідження Лемківщини» (1997) – це наукова організація, яка збирає кошти (спонсорські, приватні пожертви, від продажу книг) на видання книг та інших матеріалів. Намагаємося зберегти те, що ще можна зберегти і видати в тій чи іншій формі. Зараз ми почали друкувати навіть переклади книг англійською мовою для тих нащадків лемків, які втратили тут, у Штатах, українську мову, але цікавляться історією своїх прадідів. Зараз стало популярним також цікавитися своєю генеалогією. Ось буквально на днях у Львові виходить англійською історична книжка Stephen Rapawy «War comes to Karlykiv» (Стефан Рапавий «Війна приходить в Карликів»).

Займаємося просвітницькою діяльністю. На фестивалі ми продавали книги, демонстрували фільми. Організовуємо зустрічі з цікавими людьми – лемками, влаштовуємо ток-шоу. Проводимо навіть свої забави, щоб зібрати більше коштів…

– Чому саме ватра стала традицією лемківських фестивалів?

– Традиція запалювати ватру народилася не в Америці, а на Лемківщині. Наприкінці 50-х років ХХ ст., коли в Польщі почалася політична відлига, багатьом лемкам, хоч і з величезними труднощами, але вдалося повернутися з північних земель на свою рідну карпатську землю (Лемківщину). Часто свої рідні садиби вони змушені були викупляти у поляків, які їх позаймали безкоштовно, або облаштовуватися «з нуля».

І ось лемки, які повернулися, вирішили збиратися біля ватр («огнисок»), щоб відчути тепло зібрань разом, розмовляти, згадувати, співати, бавитися. В Україні теж проводилися давно, наприклад, Купальські ватри, але лемківські стали найбільш поширеними і перетворилися на фестивалі. На такі ватри почали приїздити люди з усіх усюд.

– А можете назвати найбільш відомі лемківські ватри – фестивалі? –

Так. У селищі Ждиня, Малопольського воєводства, Польща, цього року вже 35-й раз у липні проводять триденний щорічний Міжнародний лемківський етнографічний фестиваль під назвою «Лемківська ватра». Це на споконвічно лемківських землях – Карпатських Бескидах (хребтах), у південно-східній частині Польщі. Бескиди оспівані лемками, як американськими українцями Кесткільські гори на півночі штату Нью-Йорк.

У Ждиню приїздять люди та творчі колективи лемків з України, Польщі, Словаччини, Хорватії, Канади та інших країн. Мета – зберігати традицію та рідну культуру піснею, словом, танцем. І дружбою, єднанням.

Авторський додаток-1. Під час написання статті прочитала анонс цієї ХХХV-ї найдавнішої ватри і ось такі обіцянки організаторів: «Та не забивайме на тото, што найважливіше для ватри – спільний час, пізнавання нових людей з цілого світу і святкування при різноманітній музиці. Того буде не на жмені, ни пригорщи, а на цілі бочки і фіри!»

Отже, музику та спів можна буде вимірювати «возами» та бочками».

– А в Україні теж є?

– Звичайно. Найбільш прославився Всеукраїнський фестиваль неподалік міста Монастириська, Тернопільської області. На відстані кількох кілометрів від нього є урочище, в якому розбудоване «Лемківське село» (музей під відкритим небом). Воно займає 30 гектарів, і тут, на просторі, Всеукраїнське товариство «Лемківщина» проводить фестиваль під назвою «Дзвони Лемківщини». Він лиш на рік старший від нашого, тобто, оце цього року, на початку серпня, буде 18-й. Він прославився великою кількістю учасників. В минулому та позаминулому роках, пишуть, їхня ватра зібрала до 30 тисяч гостей разом з учасниками. Останніх не мало: до 100 лемківських колективів приїздить, не рахуючи окремих вокалістів.

Також проводяться локальні, тобто, в окремих містах Галичини. Здається, їх налічується уже більше, ніж десяток. Ось ми їдемо в серпні на Конгрес нашої федерації, а на 3-й день, 26 серпня, буде ватра у селищі Зимна вода, неподалік Львова. Організовують її лемки Львова та його околиць. Без ватри, спілкування, співу вони себе не уявляють.

Авторський додаток-2. Виявляється, що лемківські фестивалі стали в Україні популярними впродовж останніх двох десятиріч. У 2011 р. вперше відбувся лемківський фестиваль-ватра на Лівобережжі України, а саме – в Полтавській області, в селі Лютенські Будища, Зінківського району, під назвою «Барви Лемківщини». Тепер фестиваль став регіональним і проводиться щорічно. Адже на Полтавщині проживає до 10 тисяч переселених лемків разом з ді- тьми та внуками.

Спільний лозунг усіх ватр: «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю» («Сумую за тобою, мій лемківський краю»).

А чому сумують усі ті, хто в цьому краї навіть не народився, відповів Андрій Хомик у своїй поемі в прозі у стилі Михайла Коцюбинського. Відповів словами, видобутими з глибин душі і палаючого, як сама ватра, лемківського серця.

Авторський додаток-3. І про те, що найбільше здивувало, коли пізна- вала історію лемків через той самий Google. Яка причина того, що вони, попри гоніння, біди, депортації, тюрми, образи все оживають, відроджуються, як той Фенікс із попелу? Думаю так: че- рез генну загартованість у важких природних умовах свого поселення (гори, відсутність родючої землі). Через працьовитість і вміння пристосовуватися до життя в екстремальних умовах. Через толерантний характер, неконфліктність, поважне ставлення до інших людей. Через намагання поселятися разом, а не розпорошуватися. Через загальне правило не створювати змішані сім’ї. І чи не найважливіше – через дбайливе збереження своєї народної культури, звичаїв, обрядів. На місцях переселення, якщо було лише кілька лемківських родин, організовували спільні вечорниці, хрестини, весілля, на Великдень виплітали кошики, куди клали Паску та писанки. .

Заслуговує похвали, як дружньо українські лемки об’єдналися у Всеукраїнське товариство «Лемківщина» (2001), як наполегливо продовжують величезну роботу для відновлення історичної спра- ведливості. Адже до 1990-х років було заборонено навіть казати публічно про депортацію лемків 1944-1951 рр. та операцію «Вісла» 1947-го. А вже в 1991 р. дві тисячі лемків зуміли поїхали на міжнародну ватру в Ждиню. Заговорили в повний голос. І об’єднали зусилля із за- кордонними переселенцями та їхніми нащадками.

******

Закінчилася «Лемко-ватра-2017» американських лемків в Елленвілі, США. Гості фестивалю понесли зі собою той вогонь, який запалили в сер- цях його господарі. Не лише полум’ям справжньої ватри, а й вогнем своєї гостинності, щедрості, дружелюбності, прикладом завзяття в роботі. Такий обсяг волонтерсько-громадської роботи, яку з 1933 року (рік задуму русинів (так тоді називали лемків) об’єднатися в організацію тут, у Штатах) і донині можна виконувати лише з вогнем у серці і душі.

Автор – Лідія Корсун, New York.

для “Час і Події” (Chicago),

число 28,
13 липня 2017

Фото Джулії Вислоцької, Андрія Хомика та Інтернет-видань