Після того, як радянський режим захопив Південно-Східну Польщу та Західну Україну в 1944 році, він почав план етнічного гомогенезу цих регіонів та викорінення широко поширених українських патріотичних настроїв. Був встановлений кордон, проведений Першою світовою війною по так званій лінії Керзона, яка відділила нову Польську Народну Республіку від Української Радянської Соціалістичної Республіки. Всі українці та поляки, що проживали на “неправильній” стороні від лінії, підлягали депортації на інший бік. Незважаючи на блискучу пропаганду про життя в Радянському Союзі, небагато українців переселилися. Тоді влада ввела набагато жорсткішу тактику насильницького переселення (операція «Жешув»). Близько 500,000 українців були тоді переселені з Польщі до Радянського Союзу в 1944-1946 роках, включаючи десятки тисяч лемків. Коли Радянський Союз відмовився приймати більше, ті 150.000 українців, що залишилися, були переселені на північні та західні території Польщі згідно з акцією «Вісла» в 1947 році.
«Книга пам’яті Лемківщини 1944-1946», за авторством доктора Ярослави Галик, опублікована за підтримки Фундацїї Дослідження Лемківщини в США та її Президента Андрія Хомика, вміщає імена тих лемків, які були депортовані в Україну між 1944 і 1946 роками. Їх перелічено у списку відповідно до села, з якого вони походили. Списки містять повні імена (прізвище, ім’я та по-батькові), рік народження, родинні зв’язки в межах господарства та українські області, до яких вони були переселені. Ярослава Галик здобула ці важливі списки з оригіналів документів про переселення, які на даний час зберігаються в Державному архіві Львівської області.
Майк Бурик взяв інтерв’ю у Я. Галик електронною поштою у серпні 2016 року стосовно її проекту. Вона детально розповіла про величезні випробування, які вона поборола, щоб створити це неоціненне україно-лемківське генеалогічне дослідження. Ці книги будуть найбільш корисними для тих, хто намагатиметься віднайти сліди своїх лемківських предків які виїхали в Україну між 1944 та 1946 роками. Книга є насправді письмовим заповітом для всіх тих сімей, які були насильницьки вирвані із земель своїх предків.
* * *
Який ваш професійний досвід та освіта і що спонукало вас до дослідження і написання “Книги пам’яті Лемківщини”? Ви або ваші батьки лемки? Якщо ні, що зацікавило вас писати про лемків?
Я закінчила Івано-Франківське медичне училище та Чернівецький державний університет, біологічний факультет. Працювала медсестрою, масажистом, вчителем біології і хімії, екскурсоводом, лікарем-лаборантом і директором пансінату. Проте ні моя освіта, ні професійна праця не були причиною мого дослідження про Лемківщину. Я народилася і виросла в родині депортованих з Польщі до УРСР у 1945 році лемків. І мої батьки, і ціла моя велика родина – лемки.
Батько – Галик (Ґалик) Іван Данилович – з Крижівки, а мама – Репела-Галик Стефанія Петрівна – з Ростоки Велької (ґміна Лабова, повіт Новий Санч), що неподалік курортного міста Криниці. Мамині зворушливі розповіді про Лемківщину я пронесла в серці крізь усе своє життя. Але в радянські часи про це не можна було писати. Тільки в зрілому віці, коли вже і батьків не стало, я зрозуміла, що можу і мушу описати трагедію мого роду і мого народу.
В 2009 році вийшла моя перша книжка “Лемківщина – край наших предків”. Потім я почала писати художні книги, але лемківська тема не покидала мене. Я досліджувала історію роду моєї бабці Дзюбінської Теодори з Вірховні Великої, і натрапила на архівні книги – посімейні списки виселених українців у 1944-1946 роках. Це і послужило поштовхом до виникнення ідеї створення “Книги пам’яті Лемківщини 1944-1946”.
А тепер мене цікавить, як формувалися різні впливи (релігійні, політичні, еміграційні тощо) на життя і свідомість лемків в період між І і ІІ світовими війнами. Про це я ще раніше розпочала роман. Тепер маю його продовжити. Але він потребує вивчення і осмислення того періоду на Лемківщині.
Ви зібрали інформацію, що міститься в Львівському обласному архіві? Наскільки легко чи важко було працювати з архівами за цим проектом? Можливо, вам був потрібний спеціальний дозвіл?
У певний час для вивчення історії роду я зверталася до архівів Полтави (куди була виселена родина матері), Києва та Львова. І дізналася, що до Державного архіву Львівської області були передані з Києва всі переселенські матеріали, в т. ч. і по переселенню лемків у 1944-1946 років на підставі Угоди між ПКНВ і Урядом УРСР від 09.09.1944 року. Архіви були вже відкриті, проте дозвіл на роботу з архівними книгами був необхідний.
Також важливим бар’єром було фотокопіювання матеріалів – за нього вимагалася плата. Тоді я звернулася до Львівської обласної організації “Лемківщина” (п. С. Майкович) та до Фундації дослідження Лемківщини у Львові (п. П. Гандяк), і завдяки їхнім листам до дирекції архіву мені вдалося добитися дозволу на роботу в читальному залі архіву і фотокопіювання. На той час я вже була членом колегії Всеукраїнського товариства “Лемківщина”.
Мешкаючи за 200 км від Львова у м. Яремчі, мені було непросто їздити до Львова для роботи в архіві, і довелося взяти помічника для фотокопіювання (для нього теж потрібно було виробити дозвіл). Велику духовну підтримку мала від отця-доктора Романа Шафрана, пароха церкви св. Анни у Львові, мого двоюрідного брата.
Поза цими труднощами, була проблема з самими архівними книгами, сторінки яких часто були знищені водою, обірвані чи затерті. Списки написані нерозбірливим почерком, по-російськи і на слух від лемків, мова яких не була зрозуміла писарям. Тому прізвища розібрати бувало дуже важко. Доводилося звертатися до поешелонних чи алфавітних списків, щоб відновити знищені прізвища і цілі родини. Також у зв’язку з видачею довідок по переселенню книги бували зайняті працівниками і доводилося довго очікувати на них та вислуховувати невдоволення працівників архіву. Та ще й величезний обсяг матеріалу, який треба були впорядкувати за адміністративними одиницями, набрати в комп’ютері, перевірити, створити електронний варіант книги та віддати в друк… Але нині робота завершена, вже друкується третій том.
Скільки часу було потрібно, щоб відшукати інформацію і написати кожен том книги? Чи Ви робили все дослідження самостійно?
Коли у 2013 році в мене виникла ідея створення пам’ятної книги лемків, я радилася з різними дослідниками, шукала помічників чи підтримку, писала звернення до лемків і не-лемків в Інтернеті, на фестивалях, проте ніхто не вірив у реальність здійснення такої об’ємної роботи. Навіть зі світлої пам’яті паном Іваном Красовським радилася. Але і він вже не міг мені помогти. Тоді я звернулася до молодих лемків з нашої родини. Вони спершу помагали мені в комп’ютерному наборі. Проте допускали багато помилок через незнання лемківських імен тощо. Тому виправлення забирали надто багато часу. Тому найкращим помічником виявився мій син Андрій Хомин, який виріс серед лемків у переселенському колгоспному селі Терновиця на Івано-Франківщині, куди щоліта їздив до моєї мами.
За освітою мій син соціо-економіко-географ (закінчив Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка), і він мені допоміг в редагуванні книги, особливо територіальний поділ, зведені таблиці, кількісні дані тощо. Все технічне редагування книги здійснив він. Найважче було зредагувати і видати перший том, який вийшов у 2015 році. Другий том по обсягу найбільший, тому праця вимагала дуже багато часу, але вже був стимул – треба було продовжити почате.
І ще – дуже хотілося цілу Лемківщину записати і увіковічнити, кожну людину, кожного лемка, бо чомусь так боліла душа за кожного з них. Поки дуже затяжливо друкувався другий том (навесні 2016), ми з сином поступово завершили третій, завершальний том. Наприкінці червня 2016 року я здала його до друку і вже отримала перші пробні примірники книги. Проте тираж очікується восени 2016 року. Отже, 2013-2016 рр. Три роки безперервної праці. Три томи “Книги пам’яті Лемківщини 1944-1946”.
Чи Ви задоволені результатом? Коли очікується вихід з друку останнього тому?
Тепер, коли книга завершена, я сама собі не вірю, що вдалося це зробити, і порівняно швидко як для такого широкого об’єму роботи. І, звичайно, я вдячна Богу за те, що дав сили і розуму здійснити цей направду великий проект. Також я вдячна всім людям, які спричинилися словом, ділом чи порадою до цієї праці.
Але особливо я вдячна Фундації дослідження Лемківщини в США і особисто пану Андрію Хомику, який щиро сприйняв мій проект, котрий я направила йому ще наприкінці 2014 року на розгляд Фундації. Пан Хомик з ентузіазмом увірував у мою ідею, і в результаті я отримала фінансову підтримку на публікацію книги. Також я вдячна п. Андрію за чудову передмову до книги, в якій він зумів передати всю суть моєї праці.
Яким Ви бачите Ваш наступний проект після Книги пам’яті Лемківщини?
Задумів на майбутнє багато. Варто би ще зробити алфавітний вказівник для полегшення користування книгою. Але це технічна робота. А от художній твір (можливо, роман) з діалогами лемківською мовою (чи діалектом) дуже хотілося б написати. Щоб читач міг увійти в лемківську хижу і родину, побути в ній разом з лемками та відчути душу цього чудового, щирого і трудящого народу. Але це вже буде інша сторінка.
А “Книга пам’яті Лемківщини 1944-1946” – це наче мій обов’язок перед всіма лемками, це ціла наша Лемковина в іменах, і вони, живі чи вже в інших світах, але всі ще разом на рідній землі, весь лемківський люд, кожен у своєму селі чи містечку, коло власної хижі і поля… Ще ДОМА.
Майк Бурик – україно-американський письменник і спікер, дослідження якого зосереджені на лемківській та українській генеалогії. Він є членом-засновником групи Наші Предкі, яка вивчає українську генеалогію та сімейну історію. Читачі можуть зв’язатися з ним за адресою michael.buryk@verizon.net.
Джастін Хаузер – український американець четвертого покоління, який має пристрасть до історичних та генеалогічних досліджень та регулярно представляє цю тематику. Він також є членом керівного комітету групи Наші Предки. З ним можна зв’язатися за адресою jkhouser84@gmail.com.
Copyright (c) 2016 by Michael J. Buryk and Justin Houser. Всі права захищені.