A nasze przestępstwo było, że my się urodzili  Rusinami i to był  powód do prześladowania, a potem do  przesiedlenia

Chomiak 1995: 82

Найтрагічнійшим періодом в історії Лемківщини була Друга світова війна, переселення населення між Польщею і радянською Україною, а також акція „Вісла”. Тоді й наступила фактична ліквідація Лемків. Акція пересесення в 1944-46 (тисяча дев’ятсот сорок четвертому – сорок шостому) роках обійняла біля 65% (шістдесяти п’яти відсотків) населення. Інших, з малими виключеннями, вивезено в 1947р. (тисяча дев’ятсот сорок сьомому році) на колишні німецькі землі (траплялися ще випадки виселень в роках 50-их (п’ятидесятих)). Розгрому підкорилися давні структури суспільного життя, змінилася територія проживання, вчинено часто невідворотні розгроми в різних сферах культури Лемків. Населення піддавалося переслідуванням, чіткому контролю і денаціоналізації. Відокремлення від церкви, заборона спілкування мовою, публічних зібрань і повернення додому, позбавило Лемків основних чинників формоутворення своєї культури, а також визначників власної тотожності. Лемківщина мала бути знищена, позбавленою її людських слідів, символів і законних спадкоємців. Лемки однак пережили, шана повернулася, лемківство відроджується та прогресує, оскільки нелюдська поведінка не знищила лемківських сердець.

Внаслідок угоди окупантів щодо обміну населення, на схід виїхала невелика кількість лемківських сімей, головним чином сільської бідноти. Радянські агітатори знайшли податливий грунт на Західній Лемківщині, де русофільський рух домінував. Згодилися до виїзду біля 25 тис. (двадцяти п’яти тисяч) Лемків – виїхало ледве 5 тис. (п’ять тисяч). Ті що залишилися, усвідомлені через реемігрантів як виглядає життя в „радянському раї”, відмовилися від виїзду. Добровільний, але переважно примусовий характер, мали натомість виселення в 1944-46 роках (тисяча дев’ятсот сорок четвертому – сорок шостому). Лише на початковому етапі на радянську Україну виїхало населення із знищених сіл навколо перевалу Дуклянського, а також непохитних прихильників Росії (тоді Радянського союзу). Період депортації Лемків в УРСР до кіньця ще не дослідженний – виявитися можуть матеріали-спогади виселених Лемків. У результаті описаних виселень більшість Лемків знаходилися на території України, що призводило до тривалого розділу в межах двох державних структур, а в майбутньому принесло невідворотні зміни, зокрема у сфері самосвідомості.

„Pytam się go: towariszcz delegat, skażitie meni, czy ja maju jechat do Rosji? A on na to: ja tu prijechał sztoby wsie wyjechali. A ja do niego: a ja nie pojedu. On na to: choczesz jedi, choczesz nie jedi. A znajesz szto ja tobi skażu? Jak my widsiuda wyjediem, Polaczki budut wam chwosty krutit ale my uże za wami nie postoim. Pyta się mnie: umiejesz po rusku czytaty? Ja mówię: da umiju. Daje mi list i mówi,że to list do żony, pisał tak: żiwu w oczeń krasiwych storonach, charoszyje ludy, charoszo sobi żywu. Mówi do mnie: poniał? Ja mówię: da, poniał” (Chomiak 1995: 40-41).

 „Wywieźli ludzi w 1945 roku na daleką Ukrainę do Kirowohrada za Połtawę, do „czerwonego raju”, gdzie nie było gdzie mieszkać ani co jeść. (…) Z Florynki Jurko Dydowycz tak pisał z Ukrainy: choćby cię zabili, to nie rusz się od swego progu” (tamże: 30-31).

Лемки, що живуть тепер на Донбасі, якнайдалі віддалені від своєї батьківщини і не беруть участі в діяльності організацій лемків (походять з Центральної і Західної Лемківщини) пояснюють своє життя після 60 років (шістидесяти) розлуки:

„Polacy nazywali nas Rusinami, mieszkańcy Galicji- Moskalami, mieszkańcy Donbasu- Polakami, a nasi ludzie to plemię łemkowskie, a to plemię to prawdziwi Ukraińcy, naród słowiański” (Klasztorna 2001: 93).

Своє походження просліджують від українців, що втікати від татар, а також:

„Łemkowie nie pochodzą od Polaków, ani tez od Moskali. W dolinach, gdzie są lepsze ziemie byli już ludzie, a naszym do życia pozostały jedynie gory” (tamże).

Як важливий елемент своєї батьківщини, символ, подають частку „лем” і діалект лемківський. Істотною частиною лемківського світу є також церква і особлива релігійність. Співчували і Лемкам зі Словаччини, з якими з’єднували їх родинні контакти, торгові, релігійні – що були для них найближчою спільнотою. Для багатьох з них період німецької окупації приніс істотні зміни самосвідомості та поняття:

„Polacy z jakiegoś powodu nie chcieli nazwać nas Ukraińcami, ciągle Rusini, Rusini. A wtedy za Niemców zaczęły rozwijać się ukraińskie organizacje i w szkołach mówili, że Ukraina od Łemków do Kaukazu, dzieci zaczęły czytać ukraińskie książki, a nie łemkowskie” (tamże: 94-95).

Після переходу німецько-радянського фронту багато хто втратив все,  та не дивлячись на це трималися своєї батьківщини, оскільки не змінюється з легким серцем місцеперебування, бо не можна легко змінити своє життя. Переселення на Україну коментують в словах:

„(…) jechaliśmy tak że było to uważane za dobrowolne, ponieważ przewozili nas do różnych obwodów, a w rzeczywistości robiono wszystko, aby Łemków wywieść. Mój ojciec mówił, że w gminie mu nakazali, aby jechał, póki wszyscy są cali, bo później może być gorzej” (2001: 95).

У переселенських документах радянські службовці слово „русин” переклали на національність „російська”, пізніше зачислено їх як українців, в що однак ніхто не вірив:

„Na początku tłumaczyliśmy kim jesteśmy, jednak później przestaliśmy, ponieważ i tak nie wierzyli” (2001: 96).

Оточення визначало Лемків як „чужих”, інші були умови праці, мучило місце, так, що врешті переїзджали на захід, аби бути ближче батьківщини.

Łemków nikt i nigdzie nie oczekiwał oprócz Łemkowszczyzny (2001: 97).

Лемки були поділені (також психологічно) через великий, «український світ», асимілюється їх мова і змінюється їх етнічна свідомість.

“Moi rodzice mówili po polsku i słowacku, ponieważ żyli wśród takich ludzi. Tak i ja mówię po rosyjsku, ponieważ tutaj mieszkam. Ale moi rodzice nie stali się Polakami, tak jak i ja nie będę „ruską”. Jednak nie jestem już taka jak Łemkowie na Łemkowszczyźnie, jednak dla mnie jest najważniejsze, aby moje dzieci wiedziały, że są Ukraińcami, że są Łemkami” (tamże: 97).

За свою істотну ознаку визнали, з однієї сторони, толеранційність і співжиття з іншими групами, з другої ізольваність, яка дозволила їм залишитися Лемками на Донеччині. Навіть після стількох років, повернення на Лемківщину є болючою темою, нереальною мрією, хоч старі люди швидко туди підуть.Спогади „свого світу” є для Лемків найдорожчими, незалежно від того яким  він був важким. Його втрата це особиста відчутна поразка й до сьогоднійшого дня. На Лемківщині були „своїми”, там називали їх Лемкамі, не але поляками чи москалями.

Лемки, що живуть тепер на Західній Україні, в своїх спогадах згадують період міфічної Лемківщини, переломний період переселень і етнічних чищень, а також буття Лемком – „не-Лемком” на Україні. Дивує, зокрема експонований, період переходу з одного в другий світ і час блукаючий у пошуках свого місця, у напрямі заходу, ближче  Лемківщини. Лемки спочатку виїжджали добровільно, ті що спокусилися «парканами, обвішаними ковбасою». Ті, що жили ближче нового кордону, неодноразово силоміць вивозилися за допомогою війська. Єдиним їх захистом були відділи  УПА або втеча в ліс або на Словаччину. Не всі Лемки, що живуть на Україні, зізнаються про своє походження. Нащадки іммігрантів виїжджають до міст, утворюють змішані союзи, інші відходять, забираючи свою міфічну батьківщину в могилу. Для корінних українців приїжджі з Польщі то Лемки, хоч вони ними не були. Самі Лемки, як твердять, не демонстрували свого етно-походження і небагато – окрім мови – могло їх відрізняти. Українці не розрізняли:

„ (…) czy „obcy” przybył z Jarosławia i czuł się Ukraińcem, czy z Krynicy i był Łemkiem. (…) Paradoksem było, że nie traktowano ich jak Ukraińców , choć dlatego musieli emigrować i nie mówiono o nich jak o Polakach, choć z Polski przybyli- tacy migranci z nikąd” (Nowak 2000: 220).

Під час розмов із подробицями згадують Лемківщину, розпитують про сьогоденну ситуацію, молодші виїжджають на „Ватре” і відвідують рідні місця під час торгових експедицій. Результатами цих виїздів є короткі репортажі і вірші, в яких переплітається сум за втраченою батьківщиною, домом, розбитим і приниженим народом а також печаль:

„Przez moją wieś biegnie droga asfaltowa i nic już nie ma” (tamże: 222).

Один з Лемків багато раз переконував українських сусідів, що Лемківщина насправді існувала, що не приїхав нівідкіля. Для досліджуваних Лемків аргументом за тим, щоб зватися Лемками є факт приїзду з Лемківщини. Однак, не можуть вони часто принципово вказати різниці між ними і українцями. Лемки не знають причин для переселення, в більшості змирилися з ситуацією і не планують повернень, а деякі вважають, що знайшли щось краще. Не вірять в те, що Лемки в Польщі переживають відродження і повертаються із Західних земель, і що Лемківщину заселяють, підвищився її матеріальний статус, а частина її жителів знов говорить лемківською.

В останніх роках з’явилася на Україні історична література, етнографічна і література зі спогадами, а також художня література, написами Лемками, що розповідає про Лемківщину і про ними самими. Але треба додати, що, хоча українці признали, що Лемківські групи зв’язків є однією з форм організації і діють переважно у великих містах, але окрім цього це ще й  товариства, фольклорні групи і вечірки як „Лемківська Ватра” в Монастирску, в Хутиску   на Україні, „Ватра” в Ждині в Польщі, а також контакти з Лемками, що живуть в Польщі. Проведені дослідження показали, що 17,1%  (сімнадцять і один десятий відсотка) переселенців сказали, що вони добровільно виїхали на Україну, в той час як 82,9% (вісімдесят два і дев’ять десятих відсотка)  вважають, що вони були депортовані примусово (Duć-Fajfer 2001). Перевезення лемків спрямували в основному в степову частину України. Переселенці зіштовхнулися із тяжкими умовами, тому вони йшли до прикордонних районів і посилялися в покинутих будинках польських переселенців. Найбільші поселення утворилися недалеко від Львівської і Тернопільської областей. Хоча радянська влада не сприяла культивуванню етнічних і регіональних відмінностей, збереглися серед лемків деякі форми традиційної культури та тотожності (найкраще збереглася народна музика). У 1988 (тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмому) році у Львові, створено соціальне і культурне товариство “Лемківщина”, що мала кілька філій. Три роки опісля, був створений як культурний, науково-публіцистичний Фонд дослідження Лемківщини.

Найбільш важкі умови, для збереження і розвитку культурної самобутності, склалися у східних районах України (те ж саме відноситься і в Польщі на західних територіях). Парадоксально, проте, велика культурна дистанція по відношенню до суспільства впливає на збереження основи своєї самобутності. З іншого боку, в умовах діаспори Лемків на Західній Україні простежуються тенденції до рекультурації (Pecuch 2009).

В своїм оточенні лемки формують організації і асоціації, але помітні відмінності в понятті  “лемківство”, інше сприйняття їхньої етнічної приналежності (обговорення подібних тем що ведуться між Лемками, які живуть у Польщі, буде обговорюватися по-різному в іншому місці). Для деяких, бути лемком є однією з ключових відмінностей українського суспільства. Це виражається у не приховуванні лемківського походження, спілкуванні рідною мовою і підтримування свого культурного спадку. На думку інших, щодо сформованої національної української самосвідомості, це стосується тільки зв’язоку з місцем походження, з Лемківщиною. В останні роки відродилися контакти з Лемками переселеними на Україну та Лемками, що живуть в Польщі.

„Równocześnie rodzi się refleksja dotycząca dużych skłonności zachowawczych tej grupy i poczucie wspólnoty, trwającej pomimo tak długiego okresu rozproszenia. Wartością łączącą Łemków, niezależnie od przekonań i orientacji polityczno- narodowych, jest zachowane w ich świadomości ojczyste terytorium i cechy specyficzne rozwijającej się na nim kultury. Pomimo, iż na terytorium tym w chwili obecnej mieszka bardzo niewielki procent Łemków i całkowicie zmienił się jej charakter kulturowy, jego funkcja ideowa jako nadrzędnego czynnika integracyjnego pozostaje niezmieniona” (Duć-Fajfer 2001: 30-31).

Характерною ознакою культурної тотожності Лемків є відмова від її прояву після переселення. На Україні, Лемки старалися уподібнитися до не зовсім чужої більшості, яка однак довгий час не хотіла визнати нових сусідів за цілком своїх. Життя Лемків на Україні визначалось гіршою якістю як з економічноϊ точки зору, так і у зв’язку з радянським тиском. Як відмітив професор І. Щерба: „гнаних зі своїх одвічних прабатьківських земель в Україну людям здавалося, що в ці страшні часи та земля стане для них рідною матір’ю. Але в зерносховищі Європи чекав на них не тільки голод,  холод, але ще страшніша з цих бід – московсько-більшовицька-машина, яка вщент знищувала душу. Для відновлення справедливості потрібно нам ще докласти зусиль, щоб не лишилася жодна біла пляма про незламним духом цих скромних, маловимогливих і працелюбних, безмежно закоханих в Бескиди людей”.

Лемки на західній Україні не опинилися в чужому мовному морі, що не сприяє культивуванню вітчизняного діалекту, тільки йдучи в церкву моляться „по-своєму”. Діяльність лемківських лідерів, зокрема збудована церква в львівському лемківському скансені призвела до того, що релігійність підтримує інші лемківські компоненти тотожності. Сьогодні традиційна обрядовість включає в себе багато всеукраїнських елементів, що поєднує лемків з більшістю суспільства. Важливою складовою частиною тотожності залишаються: лемківська пісня (колектив „Лемківщина”), кулінарні і скульптурні традиції.

„Не залишає сумніву, що лемківська культурна тотожність весь час укоріняється в традиції. Відмітною рисою тієї ж тотожності як і раніше є традиційні матеріальні витвори, натомість визначають постійно такі елементи культурного доробку поколінь, як мова і пісня. Лемківський ступінь культурної тотожності найсильніше зв’язаний з генеалогічними обумовленостями і знанням лемківського діалекту, а також залишається прямо пропорційний до віку досліджуваних. Крім того лемківська культурна тотожність міститься в українській культурній тотожності, відображається це особливо в релігійному житті, а також пісні. Авжеж не згадую тут про  етнічну тотожність, яка  всупереч культурній спільноті, є дуже диференційована (Pecuch 2009: 155).

Бібліографія

Chomiak R. 1995, Nasz łemkowski los, Nowy Sącz.

Duć-Fajfer H. 2001 , Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Kraków.

Klasztorna N. 2001, Łemkowskie pojmowanie “swego świata”: jego obraz, utrata i poszukiwania, „Biuletyn Ukrainoznawczy”, nr 7, Przemyśl.

Nowak J. 2000, Zaginiony świat ? Nazywają ich Łemkami, Kraków.

Pecuch M. 2009, Tożsamość kulturowa Łemków w zachodniej Polsce i na Ukrainie, Gorzów Wlkp.

Дуб’єл-Дмитришин Себастян, (аспірант Інституту етнології і культурної антропології Університету ім. Адама Міцкевича, Познань, Польща).

Опубліковано: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України
Джерело: http://www.etnolog.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=109&Itemid=423