Лемки обожнюють мистецтво. Юлія Дошна розказує про це у своїх піснях, що через трагічну історію її народу не можуть бути веселими.
Праця була важка: щодня копали буряки, розкидали гній, доїли корів. Щоб розбити нудьгу й забути про зболілі руки й набряклі ноги, Юлія Дошна, ще зовсім дитина, прислухалася до природи: листя, що летить над луками, дзюркотіння струмка, каменів, що закарбовували звуки довкілля. Вона чула, як наближається дощ. Співала в полі та під час хатньої роботи. І мріяла, як стане танцівницею, музиканткою, письменницею — кимось особливим. Відтоді, як пам’ятає себе, відчувала себе не такою, які всі, народженою не лише для роботи в полі.
У селі Білянка, розташованому у віддаленому районі гірського масиву Низькі Бескиди, де вона мешкала, перспективи були невеселі.
Для жінок — особливо. Мрії Юлії не сприймали серйозно. Їх душила суворість сільського життя, де відхилення від норми зустрічали вороже.
Ті часи були важкими, найпаче для лемків. Хоча то була їхня рідна земля, більшість із них була переселена після Другої світової війни. Лемки асоціювалися з Україною, бо вони прийшли з Карпат, і мова їхня була більш схожа на українську, ніж на польську.
Під час переселення з території України та операції «Вісла» 1947 року 60% лемків змушені були залишити свої землі. Буцімто задля ліквідації Української Повстанської Армії (УПА) було знищено понад 200 міст. Це був обман, адже УПА ніколи не мала значної підтримки на більшості цих земель. Солдати жорстоко виганяли сім’ю за сім’єю, не дозволяючи навіть зібрати речі. У Білянці є кілька сімей, і серед них дідусь і бабуся Дошни, яких врятували від трагедії переселення на чужі «повернені території» [western and northern Poland](у західній і північній Польщі) [Lemko-Polish]змішані (лемківсько-польські) шлюби. Про трагічну історію лемків Юлія дізналася ще підлітком.
Удома про це не говорили. Бабуся Дошни лише час від часу казала, що єдине, що лишилося в Білянці після депортацій, — це смуток.
І моторошна тиша. Лемки – народ колоритний, співучий, відомий своєю пристрастю до краси та мистецтва. Лемківська кров тече в Енді Воргола, Никифора та Єжи Новосільських.
Відкриваючи для себе фрагменти цієї трагічної історичної головоломки, Юлія дедалі більше усвідомлювала її несправедливість, а також сором, який важко було пояснити, що це не торкнулося її родини. Адже вона почувалася на 100% лемкою. «Історія переселення назавжди лишила в моєму серці тугу та неймовірний сум», — каже вона, а на очах бринять сльози. Видовище здичавілих садів, занехаяних будинків та занедбаних кам’яних хрестів, якими були відомі лемки, донині переслідує її. Лише 3% переселених осіб повернулися на свої землі. Цю тугу ми чуємо в її піснях.
Вона завжди співає лемківською. Нею ж завжди розмовляла вдома й розмовляє дотепер зі своїми шістьма дітьми. Хоча, каже, це не завжди вітається. Пісні вона обирає традиційні. Звідки вона їх знає? Просто знає. У підлітковому віці з однолітками вони найбільше любили співати. «Ми це обожнювали”, — згадує вона. Пісні її переважно про кохання. Однією з її улюблених є «Над високими горами», що розповідає про дівчину-бунтарку. Лемківські пісні тужливі й сентиментальні, хоча в них можна почути й ритми синкопи. Співані чистим голосом, сумно й з протягом, вони зворушують серця й беруть за душу не лише лемків. Після концертів люди часто підходять до Юлії дякувати, кажуть, що вона відкрила їм серце й очистила душу, що її голос щось у них змінив. «Я завжди сподіваюся на краще», – каже вона. І хоча Юлія Дошна не має музичної освіти, вона виступає по всьому світу й по всій Польщі. «У селі мене не було кому навчати», — зізнається вона. І додає, що для неї спів – це суть свободи та можливість були лемкою на 100%.
Оригінал тексту польською мовою: Юлія Лахович
Переклад на англійську: Діана Рейлі
Джерело: http://www.national-geographic.pl/ludzie/brzmienie-smutku-opowiesc-o-lemkini