Еміґрація до Америки — се річ, котра стоїть в теперішних часах на порядку дневнім. О нїй найбільше думають наші селяне, але она зацїкавлює кождого чоловіка, котрого обходить доля народу, а вкінци і самі власти мають богато дїла по канцеляріях з причини оживленого руху еміґраційного. І руске товариство “Просвіта” заинтересувало ся тою справою, бо на засїданю з дня 11 грудня 1891 року видїл того-ж товариства ухвалив видати книжочку про еміґрацію до Америки і взагалї по-за границї рідного краю. Позаяк з Русинів наші Лемки виходять в великім числї до Америки, то може цїкавий був би хто довідатись, які користи або шкоди еміґрація тая приносить для нашого народу і чи она взагалї має великій вплив на житє єго і долю.

Сподїваю ся, що цїкавість Вп. читателя значно заспокою сею розвідкою, бо яко священик зістаю в найблизших зносинах з народом і при кождій нагодї можу довідатись і переконати ся о єго роскоши та лихій доли. Але заким зачну писати о еміґрації наших Лемків, няй буде вільно менї схарактеризувати коротко наш нарід лемківскій. Вправдї річ се не буде нова, бо о нїй писали многі, переважно славяньскі учені, молодїж шкільна довідуєсь о тім уже з своїх підручників, але що характеристика народу буде в якійсь звязи з єго еміґрацією, то уважаю, що не буде від річи і тої першої не поминути.

Нарід наш лемківскій, передовсїм заселяючій округи ясельскій і сандецкій, робить цїлком нове вражінє на чоловіка, котрий, родившись і жиючи у всхідній Галичинї, приходить сюда першій раз. Русин-Лемко з лиця виглядає дико і позір має непевний; окружаюча єго природа відбила ся виразно на єго лици. В мягких “кербцях” а в короткій “гунцї” скоро перебігає він свої стрімкі гори, а опятою на собі “чугою” заслонює ся від пануючих тут часто вітрів. Но як Лемко скорий і невтомимий в ходї, так знов до працї він досить лїнивий а бодай дуже в нїй повільний. Своїх застарілих звичаїв і пересудів — в великій части походячих ще з часів поганьских — Лемко не покидав, а се особливо визначує ся в часї обрядів весїльних, але при тім всїм Лемки досить побожні. На кождий голос звона, котрий по наших селах правильно відзиває ся ся кождого рана і вечера, всї шепчуть свою щоденну молитву за живих або умерших. Реліґійних чувств не було єму до сеї пори кому ослабити. Тут по селах нема дворів і панів, нема соблазняючих економів і других паньских служак, — нарід остає лише під опікою священика, котрий при добрій воли і заходах може собі заслужене значінє і довірє виробити. При тім нарід наш морально не стоїть низько, не дуже розпіячений [бійки по коршмах тут рідкі], а до того боязливий і шануючій висші власти. А вже то Русина все пізнати по тім, що єсть черствий і переважно весело настроєний; на єго устах пісня або сопілка, а з-відси то походить, що і по наших селах в мясні днї дуже часто зародить ся вечерами танцї, в зимі вечерницї і таке инше. І гостинність у наших Лемків не перестає, а коли просять гостей, то не жалують того, чим хата богата. У Русинів західної Галичини обіди з “упоминками” не виходять з звичаю, як то навпаки дїє ся у всхідній части Галичини. Що-до одежі, то мужчини в днї звичайні убирають ся дуже нехарно, в свята і недїлю трохи чистїйше, уживаючи майже все одежі суконної, і то переважно власного виробу; женщини ходять убрані все чисто в сподницях пофалдованих і прилягаючих до тїла, красно повишиваних корсетах. О Лемку не можна сказати, щоби до своєї землї не був привязаний, а помимо того по части з нужди і недостатку, а по части з жажди гроша иде легко в чужій, далекій край. Неплодородна земля, яку засїв наш Лемко, змушує єго лишати тую рілю і глядати получшеня свого биту, а що слабо залюднена і богата з причини численних копалень і фабрик, Америка дає єму найлучшу до того нагоду, то йде він до того нового краю глядати щастя, а чи єго дїйстно знаходить, то вже инча річ.

I.

Наші Русини Лемки еміґрують лише до північної Америки, а о инших краях, як Бразилія, Австралія, цїлком нїчого й не знають. І як же-ж дістають ся наші люде до Сполучених держав північної Америки?

Назад тому 10—15 лїт, коли то у наших людей почав був той рух еміґраційний до Америки доперва проявляти ся, то без різницї віку і пола хто хотїв і мав з чим, міг без перешкоди всїдати на котрій-небудь стації зелїзничій і безпечно їхати до Гамбурґа або Бремен, а там вкинули на корабель і загнали аж до Америки. Тогдї не жадали конечно пашпорту, a 100 зр. виставало на дорогу з Галичини до Америки. А що наш Русин в дорозї непорадний або в чужім краю не може порозумітись, то єму дали до рук або причепили до торби на плечі маршруту, на котру він потребував в разї потреби лише вказати рукою, і так ишов.

Не так легка річ дістати ся до Америки тепер, коли власти наші вглянули в сю справу і на неї звернули своє бачне око. Хто хоче без перешкод зі сторони властей ити в Америку, мусить постаратись о пашпорт і виказати ся сумою грошей 240 зр., котрі при собі мусить мати, єсли не аж до Америки, то що-найменше до моря, бо і в Прусах, коли хто заявить, що їде до Америки, не питають ся о пашпорт, але о потрібну суму грошей. Пашпорт до Америки видають декотрі старости у нас без всякої трудности лицям, котрі суть повнолїтні і не належать до звязи войскової. Но на заробок до Америки тягне не тілько того, котрий може дістати пашпорт для себе, але ще більше молодих, малолїтних парубків і дївчат. А як ті дістають ся за австрійску границю, то вже річ цїкавійша.

[Дѣло, 13.02.1892]

ІІ.

Найбільше практикуючій ся тепер спосіб переходу еміґрантів до Америки — то спосіб шверцованя. Такі шверцери находить ся в Угорщинї, a цїла справа водить ся ось як:

Коли у такого шверцера-перевізника зголосить ся певне число людей — около десять — визначує він им термін, в котрім мають вирушати в дорогу, і або їде і збирає их, або они всї сходять ся до него. Перевізчик такій на кождий раз має иншій плян подорожи, щоби уйти перед жандармерією, котра о реміслї єго знає і за ним слїдить. Єму нераз випаде їхати на угорскі міста Бардіїв, Пряшів, потім по-під Татри, і довозить своїх пасажерів в кількох добах в околицю Вілички. Везе він свій товар навсїгди лише в ночи, а дуже мало в день, бо хиба лиш на безпечнїйших дорогах. Часто в своїм великім возї укладає він еміґрантів як снопи, а на верха дає кошики, опалки або инчі легкі річи, немов-то везе на продай. За такій перевіз бере він від одної особи 20—30 зр., а діставши ся в околицю Вілички, змітує “товар” з воза і віддає під опіку других шверцерів, звичайно жидів, кoтpі пeреводять еміґрантів до Висли. Тут инші перевідники переводять их через ріку і через границю до зелїзницї в краю прускім. Дістати ся в той спосіб до моря коштує одного чоловіка до 70 зр. і висше, підчас коли їзда за пашпортом не перевисшає 15 зр.

З повисшого видно, як спритні мусять бути тоті перевізники, коли им удав ся вже кілька лїт безкарно вести се ремесло, що приносить им річно тисячі. Такого зарібку забагло ся і нашому новому фірманови, однав сей не був на тілько спритний, бо зараз за першим разом, скоро лиш уїхав кілька миль, уже в Бобовій, в повітї грибівскім, перехвалено єго і він, лишаючи товар, віз і конї, дав драпака перед жандармами.

Люде, котрі до Америки вибирають ся другій третій раз, знаючи вже дорогу, идуть самі пішки крадьком до границї прускої, а перейшовши границю, затримують ся і пишуть до родини до Галичини, а тая пересилає им під поданою адресою гроші, потрібні на дальшу дорогу. Так виходячі еміґранти мусять добре набідувати ся через кілька днїв і набавити ся страху в голодї і холодї, — а часом гранична сторожа за ними утїкаючими в ночи кульку пустить, котра звичайно, шепнувши пo-за ухо “щасливої дороги”, сміло летить собі дальше в незнану їй країну, як сам еміґрант…

Крім того способу еміґранти уживають ще й инчих, щоби перейти границю. Одні йдуть на пашпорти, видані на другі особи. Особливо люде, мешкаючі близше угорскої границї, маючи знакомих і свояків в сусїдних селах угорских, уживають пашпортів угорских, виставлених на подібні лиця. На Угорщинї о много лекше приходить ся навіть і малолїтним пашпорт дістати. Денекотрі знов, користаючи з відпустів, які відбувають ся на Кальварії коло Кракова, переходять границю безпечно з громадами відпустовими з граничних сел пруских.

[Дѣло, 15.02.1892]

ІІІ.

Заходить тепер питанє, які наслїдки матеріяльні і взагалї економічні приносить для сїльского народу еміґрація до Америки, взглядно і тамошний заробок?

Коли возьмемо на увагу лише сам заробок, то той представляє ся в гарнім світлї і результати єго надсподївано добрі. З початку, коли наші люде доперва почали виходити до Америки — т. є. 10—15 лїт тому назад — ишли переважно люде зійшовші на крайну нужду, господарі задовжені або підупавші, паробки не маючі родини анї грунту, словом: люде, котрі потребували полученя свого биту, а до того Америка могла им дуже причинитись. Они там заробляли, — хоч нераз тяжко, бо в фабриках або в підземних копальнях — на наші гроші 4, 6, 7 зр. денно. Наколи чоловік був ощадний та на житє своє не дуже тратив[чого впрочім з початку наші люде в Америцї не знали], то прислав до дому 500— 700 зр. річно, а за три або пять лїт бідний господар повіддавав довги, удержав з гроша через той час родину і господарство, а до того осталась єму і груба готівка.

Так знаменитий интерес грошевий збудив у других заздрість і — нуж один за другим, чи був в потребі чи нї, вибирати ся до Америки. Отець, що має пятеро дїтей дорослих, висилає до Америки з них двоє, троє. Коли не має таких дїтей, котрі би міг уже вислати, а не належить до богачів у селї, — що ганьбило би єго ити на заробок, — їде сам до Америки. Паробок, дївчина, як лиш може викрутити гроші на дорогу, жене на ослїп туда, де можна лекше подружитись, добре жити і стати богачем. Маємо тут села рускі, котрі 10—12% людей вислали до Америки, а коли-б переглянути в селї і почислити людей, котрі суть або вже були в Америцї, то они дадуть нам декуда і 20—25% з загального числа мешканцїв. Таке число людей потрафить і поважну суму грошей заробити, а на доказ того най послужить виказ зуставлений урядом почтовим в Устю рускім, з котрого показало ся, що до села Ганчової, котре числить 850 душ, прийшло з Америки в трох попереднїйших лїтах 23.000 зр. з Америки на тую почту. Додаймо до того ще й тисячі, котрі в тих трох лїтах принесли люде з собою, вертаючи з Америки. Не помилю ся, коли скажу, що до сел, як Ганчова, Виссова, Устє, Реґетів, Ждиня і богато других в повітї ясельскім і коросняньскім, вплинуло з Америки вже більше, як по 80 до 100 тисячей.

Думав би хто, що наші села піднесли ся матеріяльно і збогатились. Однакож того не конче можна признати. Правда, що декотрим селам — як Ганчова, Виссова, Бінцарова, Богуша — причинилась Америка до их добра, бо в тих селах позакуповувано від приватних властителїв обшари лїсові, право пропінації з правом патронату за кілька або кільканацять тисяч, а тепер они варта в-двоє, в-троє тілько. Та все таки се користь більше на око, бо загально взявши, Америка добробиту для наших сел не принесла. На доказ наведу знов село Ганчову. Село се закупило ще в роцї 1873 около 700 морґів лїса, пропінацію в двох селах, млин водний і тартак від бувших властителїв Рогавских за суму з коштами 18.000 зр., на котру зложило ся цїле село удїлами по 200, 150, 100 і 50 зр. На таку суму не мали всї готівки і мусїли позичати, а о Америцї ще тогдї межи нашими людьми лише глухі ходили вісти. І що-ж показує ся о 15 лїт пізнїйше, т. є. в роцї 1888? Ото показує ся, що село, користаючи з лїсів, користаючи з заробку в Америцї уже більше нїж десять лїт, мало в 1888 роцї довгів більше, нїж в роцї 1873. І що-ж за причина тому? Прошу послухати.

Що правда, земля наша гірска дуже лихо відвдячує ся селянинови, бо добре, коли на горах одно засїяне зерно видасть півтора або два [часто анї насїнє не вертаєсь], і селянин тут ope й сїє, щоби що-то соломи зібрати для худоби. Але на грунтах рівнїйших по-над ріки, яких впрочім дуже мало, уродить ся і тут з одного зерна ячменю a навіть і пшеницї 5— 8 зерн, а капуста і бураки дорастають до ваги 4—5 кільоґрамів, — се я знаю з власного досвіду. Так отже по-при гіршій знаходить ся і лучшій грунт, а треба знати, що наші гірняки посїдають досить великі обшари поля. Коли до того додамо, що Лемки — нарід досить промисловий, ярмарчить худобою, сукном, вовною, а до того і ощаднїйшій та менше вибагливий в житю, то й не конче він стояв так зле, заким знав о Америцї. Се можуть ствердити банки, котрі довжників мали в західній Галичинї менче, нїж у всхідній.

Инакше почало ся дїяти, коли почали з Америки сипати ся гроші. Як довго трудно було довги віддавати, не можна було й зичити, і кождий господар вистерігав ся довгу. Коли-ж Америка прийшла в поміч — то й як же було не зичити, коли гроші самі наставлялись, бо кому лише збувала готівка, не уживав єї инакше, тілько давав на позичку, — і так зробив ся великій рух грошевий, а весь на рахунок Америки. Вартість грунту підскочила скоро зі 100 на 500. Віна пійшли також в гору: перше дївка, як мала 200 зр., була богачка; тепер найбіднїйша мусить мати 300—500 зр. Паробок, котрий не має що-найменче 1.000 зр., не приженить ся, — але бувають і такі, що мають два і три тисячі готівки. І все те можливе, все те дїє ся, бо коли кому хибує грошей, легко позичить найвисше на 10%, а до того гроші межи нашими людьми зичать ся без векслїв і резерсів, а на слово, і не лучаєсь, щоби пропадали або щоби о них треба процесуватись.

Дальше з самої річи випливає, що — длячого і простий нарід не має собі ужити, коли єсть за що? — і оно так дїє ся. Тепер уже наш селянин не рахує ся з грішми: живе собі лучше, справляє гостини, лихі хати і стодоли валить, а ставить нові та вигідні, хати звичайно з двома комнатами. Не лихо тогдї, коли син або донька посилає з Америки гроші вітцеви, а той господарує на користь господарства, — але инакше дїєсь, коли господар лишив жінку й дїти дрібні дома, а сам пійшов до Америки, — а таких жінок знайдемо по селах в кождій другій хатї. Жінка, що на єї голові осталось цїле господарство, жде лише, коли чоловік пришле гроші, і часом віддасть деяку частину на заспокоєнє довгу, а бодай процент заплатить, а за решту утримує себе, дїточки, а й до грунту треба докладати. Бо-ж за гроші треба наяти слугу, треба заплатити робітникам, треба купити і зерна на насїнє, бо тамто, що було, зїло ся в зимі, треба заплатити податок, купити соли, приодїти себе й дїти, ба й дерево, хоч-би було в лїсї своє, само до хати не прийде, треба єго добре оплатити, заким знайдесь на подвірю. Прийде свято, треба би щось лїпшого зїсти, бо чоловік заробить та пришле знов гроші, і так чоловік нераз тяжко зарабляє, притім і на калїцтво зійде, a жінка легко пускає. Можна мати понятє, як часом жінка дома сама господарує, коли богато єсть таких випадків, як на моїй філії один. Чоловік пійшов перед пятьма лїтами до Америки і лишив жінку та четверо дїтей і 800 зр. довгу. За той час прислав на руки жінки 850 зр., і показує ся, що нинї єго господарство цїлком oпyщене і єсть на нїм довгу звиж 900 зр. Так жінка виґаздувала!

З того наглядно видно, що гроші самі господарство не підносять, єсли их не ужиєсь раціонально і сли до них нема сили робучої. І то єсть власне кардинальне зло, котре нищить наші господарства. Нинї все, що було здорове й сильне по наших селах, вийшло до Америки, а господарства мусять упадати. Давнїйше слугу тут можна було легко знайти за 15—20 зр., і був з него не злий робітник, a нинї слузї-паробкови треба дати 40—50 зр., і що то за слуга? Ну, певно, коли б то було щось здалого, вже давно був би в Америцї! Порядний господар дитину тепер на службу вже не пустить, анї навіть до священика, бо то ганьба. Котрий вернув з Америки, не потребує йти на службу, бо має свої гроші, а впрочім, як служити тут за 40 зр., коли в Америцї мав кілька сот? Так отже нинї знайдесь лиш такій слуга, з котрим усюда треба йти і з ним робити, бо він сам не знає, хиба шкоду зробити на поле, волови ногу вломити або хоч-би лише віз поломати, часом украсти і инчі подібні приємности зробити свому господареви. Один нїмецкій посол жалував ся торік в радї державній, що тепер господарі не мають слуг, бо за мало их і нездалі [він казав, що нездалі через сегочасні школи], впрочім слуги — казав — тепер більші пани, як самі господарі: паробок нинї не хоче бути наймитом, a дївчина служницею. У нас того наробила Америка. При таких обставинах кождий зрозуміє положенє гірских священиків, котрі господарують на 100—200 морґах грунту, а до того єсли увзгляднить ся і се, що говорив поважаний покійний пралат о. В. Жегестовскій з Криницї: “Наш Русин здібний і на міністра, але фірман і кухар нїколи з него не буде…”

Звичайно підносить ся, що через еміґрацію до Америки тратить держава, бо виходять многі належачі до звязи войскової, — але-ж тратить і сам нарід, бо богато людей гине в Америцї в повній силї житя случайною смертію, або нераз найздоровійші паробки, вертаючи до дому з зародами хороб, кінчать тут марно житє, понайбільше на сухоти.

А хто-ж найлучше виходить на зароблених в Америцї грошех? Коли взяти на увагу, що з Галичини що року виходить до Америки кругло 10.000 осіб, — а число се не буде пересаджено, бо хотяй після урядових виказів в роцї 1891. переїхало на Освіцим з потрібними лєґітімаціями 4080 осіб, то число се не може бути для нас міродайне, бо більше число людей виходить дорогами крутими, — і коли почислити кошти виїздячих туди, беручи на особу 100 зр., що зробить оден міліон, а кошти повертаючих що-рока 5.000 людей з коштами пів міліона, — то прийдемо до заключеня, що найлучшій интерес на наших людях мають товариства мореплавби, банки, аґенти займаючі ся переводженєм і визискуванєм наших людей, і жиди шинкарі по селах, від котрих подорож розпочинаєсь і на котрих кінчить ся. Господарство-ж сїльске підупадає що-раз більше.

[Дѣло, 17.02.1892]

IV.

Випадає нам вкінци приглянути ся: о скілько впливає еміґрація до Америки на характер народу, житє морально-реліґійне і суспільне наших селян?

Коли порівнаємо житє нашого селянина в рідній хатї з житєм еміґранта в Америцї, то представить ся очам нашим нагла метаморфоза.

Русин-Лемко дома живе нужденно, страв, які споживають Русини у всхідній Галичинї, він мало знає і навіть в них не смакує, а головна єго пожива — бульба й капуста. Коли-ж він дістане ся до Америки, то житє єго стає повне вигоди і роскоши, — має ся розуміти, єсли знайде роботу, бо часто в Америцї люде наші тяжко бідують і голодують, коли роботи скоро собі знайти не можуть.

Наш селянин, як тілько вирушує в Америку, скидає з себе кербцї, гуню та чугу, а перебирає ся за пана, в лахи, котрі собі купує на тандитї, бо так тілько може явити ся в Америцї, де урядник, капіталіст і зарібник одягають ся майже цїлком однаково, а якого хто крою, може дійти хиба якій фізіономіст або псіхольоґ з рухів чоловіка і єгo виразу лиця. Цїкавійшій наш Русин з часом потрафить так виполірувати ся, що як він заложить на себе циліндер (як то наше американьске “Руске Слово“) а она паньскій капелюшок, то хиба вже по одній мові пізнати, що се за одні. Я, доки не мав о тім понятя, побачивши нашого Лемка, вернувшого з Америки, думав в першій хвили, що то особа належача до интеліґенції, урядник або бодай якій аґент. Являє ся — приміром парубок, одягнений на спосіб францускій, в манкетах, в стоячім ковнїрику, при золотім годиннику, а на руках перстенї. Міна у него мов у вислуженого вояка; він уже не хотїв би вдягати на себе одежи народної, а яка єго бесїда? Щось троха по нїмецки, чого на “шіфі” навчив ся, щось троха “по анґлицки”, де що втне і по польски, і так зробить з мови, котрої нарічіє і так цїкаве, якесь нове чудовище. А до роботи — анї суди Боже нагнати єго. Він би добре собі зїв, все би щось випив, бо каже: я навчений там лучше жити, нїж тут живе сам єгомость… Він би собі погуляв, коби гудак чи то в коршмі, чи на весїлю. Бо-ж і прийшов він не чого иншого, як лише щоби показатись, якій він уже пан, відпочати при грошах і забавити ся, а коли грошей хибне, назад пійти до Америки. Длятого тут нїчо дивного, єсли хлоп иде до Америки другій, третій, ба й четвертий раз.

Так отже наш селянин уже на саме око не той сам чоловік, коли верне з Америки. Пійшовши в чужій край, він рад-не-рад приняв і єго обичай. Але бо той обичай ослаблює і змінює там чувства реліґійні у нашого Русина. Звістно: яке житє, така й реліґія, а нема гіршої реліґії, як реліґія роскоши і вигоди, а єсли-б менї хто закинув, що в дальшім судї наших людей я пессіміст, то поясню се тим, що хто [особливо священик] чоловікови непросвіченому в єго похибках реліґійних та моральних поблажує, той причинюєсь до єго згуби.

Селянинови Русинови, коли покинув рідний край і пійшов до Америки, реліґія стаєсь рівнодушною, рівнодушними всї обряди і закони реліґійні, котрих до-тепер тримав ся і свято их шанував. Він не знає в чужім краю майже нїякого посту, не заховує майже нїяких свят, ба що гірше, стає до роботи в фабрицї, де і в недїлю нема відпочинку, а треба знати, що в Америцї виплата робітників по двох і більше тижднях. Коли-ж робітник не явить ся без важної причини [одна хороба єго оправдує] до роботи, тратить місце і не дістає заплати за днї від послїдної виплати. При таких обовязках він рідко коли йде до церкви, — каже, що не має часу два і три роки бути до сповіди. Єсли-ж він молить ся, хоч би і що день, посилає до свого краю гроші на служби Божі і каже, що не покидає свого одного правдивого Бога, то й на те можна хиба привести слова Спасителя: “Люде сії устами лиш похваляют мя; серце же их далеко отстоїт от мене.” Але й не без того, обходить ся в Америцї, щоби наші люде і цїлком ставали ся апостатами. Се особливо дїєсь майже у всїх тих, котрі троха полапали науки уже в рідній хатї і мають більшу смілість і нїби-то підставу перечити существо Бога.

Тепер нелегко відгадати, яка моральність може бути у людей, котрі жиють в роскоши і лишені науки христіяньскої, а до того часом ще при соблазняючих священиках, яких в Америцї немало. А єсли би щось можна сказати на користну сторону морального житя мужеского пола в Америцї, то лиш хиба по тій причинї, що в Америцї від часів, як визволили ся Сполучені Держави, дано вступ женщинам до многих урядів публичних і признано им користні права, на підставі котрих они легко своєї кривди, починеної им від мужчин, можуть доходити. Як бувають випадки, що жонатий чоловік лишає жінку в Америцї а в своїм ріднім краю другій раз женить ся, так ще частїйше лучає ся, що лишена тут жінка, знаючи, що муж далеко, зачинає ходити частїйше по гостинах, запиває ся, а тою дорогою і число дїтей прирастає. Чи потім таке супружє може разом або бодай в згодї жити, легко кождий пойме. До чого доведе тая злощастна Америка наших людей, то дасть ся добре видїти доперва за яких трицять лїт, коли то явить ся в очах нашого права множество неважних супружеств, неправого ложа дїтей, вдів, котрі на папери не будуть вдовами. Може бути, що може неодин нинї благословить Америку, но прийде час, коли єго власні дїти прокленуть Америку і єго самого.

Так отже коли порівнаємо і зважимо тисячні шкоди з одною користію — напливом гроша — через еміґрацію наших людей до Америки, то видимо наглядно, що шкоди значно а значно переважують, для того саveant consules, ne quid detrimenti misera plebs capiat…

Ганчова в сїчни 1892 р.

Иван Литиньскій, парох.

[Прим. Редакцiї. Дуже цїкаву статью о. И. Литиньского подали ми в повній основі так, як нам єї прислав. Однакож позволимо собі до неї замітити, що — на наш погляд — Вп. автор декуди, головно в нинїшнім уступі, судить надто пессімістично. Н. пр., називаючи житє Лемків в Америцї “повним вигоди і роскоши”, приписує загалови тамошних Лемків “реліґію роскоши і вигоди” і т. д. Однакож треба зважити, що Лемко в Америцї мусить убратись в стрій францускій, мусить і лучше їсти, нїж дома [бульбу і капусту], бо коли-б не зїв мяса та не випив пива, не був би спосібний до дуже тяжкої роботи в копальнях. З описів житя наших еміґрантів в Америцї [які й “Дѣло” містило головно з пера п. Семеновича], не виходить, щоби наші еміґранти жили в “роскоши і вигодї”. Житє их — безнастанна тяжка праця. Отже і про “реліґію вигоди та роскоши” у американьских Лемків — на нашу гадку — годї говорити. На скілько житє их в тім взглядї відбігає від житя дома, тому винна Америка — і се виходить з слів самого Вп. автора.]

[Дѣло, 18.02.1892]

18.02.1892

Опубліковано на Інтернет-порталі «Збруч»:
https://zbruc.eu/node/62346