Більшість з вас чули про Український Народний Союз (УНС). Адже він працює в Союзівці, публікує україномовну газету “Свобода” та англомовну “The Ukrainian Weekly”. Однак, що це, і яке відношення має до лемків?
Заснований 113 років тому, у 1894 році, Український народний союз залишається найбільшою за кількістю членів українською організацією, і, звичайно, найстарішою. Це братсько-забезпеченева організація – організація, яку було створено виключно для допомоги нашим бідним експлуатованим іммігрантам. Метою УНС було, по-перше, захистити життя українських іммігрантів, забезбпечити просвітницьку діяльність і культувати почуття української національної ідентичності серед наших іммігрантів. Тісно співпрацюючи з церквою, до 1900 року УНС став ядром організованого громадського життя іммігрантів США. Фактично, маючи серед свого керівництва велику кількість духовних осіб, він став рушійною силою розширення церкви і збереження традицій Східного християнства.
Як знає більшість з нас, ранні іммігранти не визначали себе як “українців”, оскільки Україна ще не існувала як незалежна держава. Вони визначали себе від назви села, де народилися чи того регіону, з якого походили, наприклад: бойки, гуцули й буковинці.
Але звідки ми знаємо, що найперші відважні піонери, які досягли американських берегів, були лемками?
Вони передували галичанам і закарпатським іммігрантам принаймні на 20 років. УНС, як найстарша українська американська організація, і “Свобода”, яка вела хроніку життя громади з її найперших днів, поділяють свою історію з цими найпершими відважними іммігрантами. Вони стали приводом для створення УНС, а лемки, зокрема, зіграли значну роль у його становленні та зростанні.
Лемки почали масово приїжджати в 1870 році. Першим лемко, що іммігрував, згідно з архівами УНС, був Михайло Диркота з села Ханчова, біля Грибова, і це було на початку 1870-х років. Лемків вербували безпринципні американські вугільні на сталеві магнати, яким потрібно було замінити страйкуючих американських шахтарів. Крім того, агентам пароплавних ліній платили “поголовно” за заповнення імміграційних кораблів пасажирами, що оплачували проїзд. Ці агенти обіцяли “вулиці вимощені золотом” в Америці.
Нафтові магнати були у нестямі від радості, що цей новий слов’янський працівник, роботящий і довірливий, буде працювати за 0.70 доларів за годину порівняно з 3.50 доларів за годину, які вимагав американський працівник. Ці нові шахтарі були чесними, працьовитими, сильними, і згідливим.
Звичайно, наш бідний Іван поняття не мав, чому його відразу ж зненавиділи і чому до нього почали так погано ставитися в цій новій земли. Місцеве населення, ірландські та валлійські шахтарі, часто освистували та закидали цих “штрейкбрехерів”, як їх називали, камінням і цеглинами. Часто траплялися бійки, и не завжди вони закінчувалися добре. Протестанти вважали, гедоністичними релігії Східного обряду, з їх трьохденними релігійними святами, містицизмом та складними церемоніями. Поляки, з іншого боку, намагалися о-полячити їх та змусити до латинського обряду. Примус був інтенсивним. Додайте до проблеми одружених священиків, фанатизм і поширену нетерпимість до іммігрантів. Оскільки більшість власників нічліжних будинків були поляками, кожен постоялець лемко мав відвідувати недільну месу і платити 50 центів латинській церкві. У той же час, Мадяри намагалися увібрати лемків у свою культуру. І нарешті, росіяни наполягали на тому, что іммігранти були росіянами – звісно, з “нижчих верств Росії”.
Багаті магнати контролювали в місті усе – магазини, ціни, податки і житло. Навіть подорож з одного міста в інше потребувала дозволу. Це часто заганяло іммігрантів ще глибше у борги, оскільки у магазинах, що належали компанії, продавали продукти за непомірно високими цінами, а потім відраховували платежі за них з заробітної плати працівника, залишаючи шахтарів майже ні з чим.
Однак, це не зупинило нашого народу. Тисячі відїзджали під “гаслом”: “Хоч не ліпше, аби інше”.
Життя було небезпечним. Працювали навіть наймолодші. Діти працювали в шахтах з 8-14 років “розламувачами”, сидячи на вугільних скатах та вибираючи каміння, сміття та сланці шість днів на тиждень, десять годин на добу, заробляючи лише 45 центів в день.
Але за таких обставин, що штовхнуло так багатьох покинути зелені землі Лемківщини заради чорної, запиленої землі американських вугільних шахтах?
“Колись наші предки були щасливі – жили щасливо, а тепер?… ні вівці не залишилось для лемків, ні навіть окрайців хліба, бо пани (землевласники) заволоділи лісами – позбавили полів, а маси доклали усіх зусиль, щоб перебратися в Америку.”
(1894 Свобода №15)
Вони покинули свої землі заради обіцянки великих можливостей. Адже ж так мало землі залишилось для нашого лемка, що він більше не міг забезпечувати себе, а ще менше – забезпечувати своїх дітей. Він повинен був заробити грошей для сімї, що залишилась вдома. Перші українські поселення в Сполучених Штатах Америки розташовувались в Шенандоа і Шамокин, штат Пенсільванія, і обидві ці громади були засновани лемками. Лемки були фундаторами багатьох українських громад, спочатку в штаті Пенсільванія в містах Оліфант, Хазлтон, Макаді, і Аллентаун — і пізніше, у Йонкерс, Піттсбург, Пассаік, Картерет, та в інших на східному узбережжі. Вони збудували перші храми, перші громадські центри.
Спочатку поодинці прибували чоловіки, 70 відсотків ранніх іммігрантів були чоловіками. Пізніше до них приєдналися жінки, які працювали на заводах і в якості хатніх робітниць. У статті “Свободи” 1894 року з великим ентузіазмом восхваляли і вітали прибуття “наших жінок”. Багато з них були нареченими по листуванню, яких описували як “працелюбних, красивих, і, перш за все, доброчесних та благочестивих”.
Іммігранти з Лемківщини і Галичини були невибагливі. Якимось чином їм вдавалося не лише виживати економічно, але й відкладати гроші на побудову храмів, громадських центрів і відправляти значні кошти додому. За словами головного редактора “Свободи”, Луки Мишуги в Ювілейній книзі УНС 1936 рокі, ці дивовижні іммігранти починаючи з 1894 року посилали назад на батьківщин в середньому 5 000 000 $ щорічно!
Смерть була частиною і в молодому віці. Трьома головними причинами смертності були нещасні випадки на шахті, туберкульоз та пневмонія. Холодні, вогкі умови на шахті призводили до багатьох хвороб і передчасних смертей.
Некрологи “Свободи” наповнювали приклади, характеризуючи небезпеку життя іммігранта.
Михайло Турко віком 35 років, помер 1 жовтня 1896 р., був завалений на 18 днів у вугільній шахті, залишив по себе вбиту горем дружину й голодних дітей, наймолодшему 3 місяці.
Стефан Гуска, віком 25 років, з Нового Санча помер 27 серпня 1894 року , троє дітей. Дружина передувала йому у смерті від пологів того року.
Лише чотири відсотки ранніх іммігрантів з України були кваліфікованими ремісниками, торговцями, або професіоналами, і небагато з тих, хто приїхав в Сполучені Штати протягом цього раннього періоду вміли читати і писати українською, не кажучи вже про англійську. Одначе, була й група священнослужителів з Галичини та декілька видатних освічених лемків і галичан, які стояли за ідеєю національної організації —організації, яка б допомагала нашим страждаючим браттям іммігрантам. Ця організація мала, щонайменше, надавати кошти, потрібні для поховання своїх членів (традиційні компанії шахтарів не страхували) і відкладати допомогу для скорботних сімей.
Як було написано 1 листопада 1893 року в “Свободі”: “Українцям, розкиданим по цій землі, потрібна національна організація, а саме таке братство, такий народний союз, який охопить кожного українця, незалежно від того, де він живе. …в єдності є сила, і її нелегко перемогти. …”
Таким чином, через 20 років після прибуття першого поселенця у Шамокін, штат Пенсільванія, 22 лютого 1894, слово стало справою і народився Український народний союз (того часу його називали Руським).
Верховним головою новоствореної організації було обрано Теодосія Талпаша з Шамокін. Він був лемком з Лабова, інтелегентним вихованим бізнесменом, який прибув до Америки в 1884 році. Він був одним із шести фермерських синів з середнього класу і знав, що їм недостатньо спадщини, щоб розділити землю поміж шести братів. Він був освіченим і подався в Америку за успіхом. Спочатку, він працював у вугільних шахтах, але його природні розумові здібності, сила та розміри дозволили йому отримати роботу бармена-викидайла в готели “Vanderbilt”. Після смерти містера Вандербіта на “Титаніку” він керував готелем за його вдову, доки не купив власний готель та пансіонат. Він був одним з найуспішніших лемків.
Ще один лемко, Михайло Євчак, був обраний верховним віце-головою, а лемко Іван Глова, що народився в Новому Санчі, був обраний верховним скарбником. В ці перші десятиліття були й інші видатні лемки. Половина з десяти членів Генеральної Асамблеї радників були лемками: Михайло Халкович, (можливо, родич вашого президента Зенона Халковича?), Онуфрій Мурдза, Майкл Аджима, Олексій Шлянта, Юрко Хиляк. Одним з трьох аудиторів був лемко Габріель Гулович.
Першими чотирма братствами, що приєдналися до УНС були братство Св. Миколая, засноване 18 січня 1885 р в Шенандоа, братство Св. Кирила і Мефодія, засноване в 1887 р. в Шамокін, братство св. Іоанна Предтечі, засноване 14 жовтня 1886 р в Оліфанту, и братство Св. Миколая, засноване в Піттсбурзі в 1888 р. Перші три були створені лемками. Приєднавшись, братства стали одночасно відділеннями УНС.
УНС став хрестоносцем. Він організував читальний зал у кожному місті, де існували відділення і жили українці. В 1894 році, в перший рік роботи, було поширено 2000 книги. Він почав навчати дорослих читати та писати, а також засновав перші українські школи для молоді.
УНС і “Свобода” були просвітниками. Вони сприяли освіті серед людей, заохочували їх приймати участь у політичному житті Америки і піднімали їх національну свідомість. Саме “Свобода”, згідно історику імміграції доктору Мирону Б. Куропасу, скувала національну ідентичність українців в Америці.
УНС сприяв українським національним прагненням і боровся за незалежність України, розкрив правду про Великий Голодомор, виступив перед переміщеними особами після Другої світової війни та захищав нову незалежність, отриману впродовж цього десятиліття. Він очолював кампанії за встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні та заснування кафедри українознавства в Гарвардському університеті. Також він захищав репресованих та переслідуваних українських активістів, що боролись за людські, національні та релігійні права.
Як символ нашого лемківського походження, він як і раніше надає щорічну допомогу лемкам у Польщі та пропонує невелику стипендію для студентів лемківського походження.
У керівництві УНС в перші два десятиліття було багато видатних лемків: Теодозій Талпаш (голова 1894-85, віце-голова 1896-97); Іван Глова (голова 1896-98, скарбник 1894-96); Юрій Хиляк (скарбник 1895-98, голова 1898-1900); Дмитро Капітула (голова 1908-1917); Олексій Курила (віце-голова 1896-97); Олексій Шаршон (народний секретар 1900-1902; скарбник 1900-1917 рр.) Преподобний Іван Ардан (скарбник 1897-98, головний редактор “Свобода” 1900-07); Денис Пріч (скарбник 1900-04). Лемки займали вищі посади в УНС і були основними лідерами в організованому житті ранніх іммігрантів.
Сьогодні, Український народний союз, вік якого складає 113 років, має активи в 68 мільйонів доларів та 40 тисяч членів. Він значно виріс, далеко за межі того, що було під час свого заснування. Проте, одне залишилося незмінним: його відданність основним принципам заснування. На протязі всієї своєї історії, УНС завжди простягав руку допомоги своїм членам, українській громаді в Сполучених Штатах і Канаді, українцям, де б вони не поселилися, а також в Україні.
З проголошенням незалежності України, УНС сфокусувався на наданні допомоги людям цієї землі, що була раніше під радянською владою. Він підтримав багато проектів, від підручників для українських дітей до довідників для підприємців, і започаткував власні освітні проекти: викладання англійської мови в Українській програмі та літній Інститут для викладачів англійської мови. Він спонсорував вихідний семінар в Союзівці для американських батьків, які всиновили дітей з України і підтримував спостерігачів виборів на виборах в Україні.
Він співпрацює з іншими громадськими організаціями з метою спонсорування багатьох заходів та програм. Наприклад, УНС підтримує футбольну команду Січ, з якою має спільних членів.
Наш літній табір, робота якого зосереджена на збереженні культурної спадщини, культурних і спортивних програм, надає можливості молоді познайомитися і розвивати розуміння і гордість своєю спадщиною.
Коротше кажучи, УНС завжди був для всіх українців. Чи продовжить він існувати в наступні 100 років?
Майбутнє залежить як від нового покоління українців, які виросли в Північній Америці, так і від нової хвилі іммігрантів, нещодавно прибулих до цих берегів з України. Чи побачать вони цінність Українського народного союзу, стануть його членами та візьмуть на себе лідерство в організації?
Я закликаю всіх Вас долучитися до роботи УНС і стати його членами. Не заради прибутку — прибуток ми одержуємо з премій за страхування життя, щорічну ренту та пожертви, і йде він на підтримку багатьох громадських проектів.
Ми тут, щоб служити Вам і всій нашій українській громаді.
УНС: Партнери з спільноти … Партнери по життю ….
Рома Лісович
Скарбник, Ukrainian National Association, Inc.
Джерела: різні видання “Свободи”, Ювілейні книги УНС, 1904, 1920, 1936 рр; Українсько-американська цитадель: Перші 100 років Української народної асоціації, д-р Мирон Б. Куропась, опубліковано в 1996 році Східноєвропейськими монографіями Боулдера, Коль.