Одного липневого дня помер Богдан-Ігор Антонич. Передчасно, бо на 28 році життя, відійшов у засвіти на вічний спочинок ще зовсім молодий поет. За оце коротке туземне життя він написав біля 330 віршів, оперу в трьох діях “Довбуш”, 12 прозових творів, безліч статтей та роман “На тому березі”, який, на жаль, не був закінчений. А тепер уявім собі, якщо б ця людина прожила повний свій вік, скільки після неї лишилось би інших літературних творів. Важко догадатись. Все таки, за ввесь його короткий період творчості, бо почав складати свої вірші на двадцято-му році, він виконав титанічну працю. Він став великою частиною українського літературного процесу на початку тридцятих років ХХ століття, які в той час були дуже важкими. Галичина, разом з Лемківщиною, опинились під польською, ворожо наставленою до всього українського, владою. Але лемківське походження поета у польському оточенні були причиною його впертості працювати над собою і змагатись за своє “Я”.

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця, Горлицького повіту. Його батько був священиком і його справжнє родинне прізвище було Василь Кіт, згодом, перед народженням сина Богдана, змінене на Антонич.

Богдан-Ігор вчився в польській гімназії в Сяноці, яку закінчив 1928 року. Вже тоді в нього виявилися дві головні риси його характеру: сумлінність у навчанні і допитливість. Призбируючи для себе бібліотеку, він багато читав, вивчаючи українську граматику і літературну мову, щоб таким чином позбутися “лемківського наголосу”. Юнаком любив музику, грав на скрипці і компонував власні твори. Закінчивши гімназію Антонич поступив до Львівського університету, де вивчав слов’янську філологію, але правду кажучи, на польській мові, бо в університеті тоді не було ні одного українського викладача. Під час п’ятирічного навчання в університеті Антонич плідно працював, почав писати вірші, дослівно “гриз” напам’ять поодинокі слова з правописних словників та мовознавчих підручників, здобувши диплом магістра філософії.

Читати власні твори почав 1929 року як член товариства студентів-українців згуртовані в “Академічному Домі” у Львові. Там також кожної неділі виголошував реферати на мовознавчі, літературні та мистецькі теми. Антонич вивчав пам’ятки польської і давньоруської літератури, особливо всякі Євангелії. Самотужки засвоював німецьку, англійську і французьку мови, а також латинську, з яких перекладав різні твори на українську мову. Антонич добре малював. Його картини виставлялися ще в гімназії. Але Бог і природа обдарували Антонича талантом поета. Друкуватися він почав у молодіжному журналі “Вогні”, а вже 1931 року появилася його перша збірка “Привітання життя”, коли авторові було 22 роки. Поезія стала його справжнім покликанням а сама збірка засвідчила про його творчу лябораторію, до якої двері йому широко відкрилися. Процес розвитку молодого поета чим далі, тим більше зростав. Подальші його твори друкувались у журналах “Дзвони”, “Вісник”, “Назустріч”, “Наша культура” та де інде. Закінчення університету співпало у Богдана Антонича з видатною подією в його житті-виходом у світ його другої збірки “Три перстені”. Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських поетів. Літературна критика високо оцінила молодого поета. “…Ця збірка відкриває перед нами справжнього поета, сильного весною, незнищеного містом, поета, в якого немає ніяких заламань, недотягнень, кривих ліній..”-писав Л. Нигрицький. У збірці панує глибина і широчінь думки, політ уяви і тонка філософічна рефлекція. Цікаво, як поет зумів передати в своїх віршах красу рідного лемківського краю, додаючи до них фольклорну і обрядову символіку лемків, таких як: “співучі двері”, “сивий явір”, “мальований поріг”, “стіл ясеновий”, “хата білена”, “пришите до лісів село”, “корови моляться до сонця” та багато інших. Про це саме свідчать і такі окремі назви віршів, як “Різдво”, “Коляда”, “Зельман”, “Зелена Євангелія”, “Ліс”, “Веретено”, “Село”, “Чарки” та інші. Саме вони чітко вказують на підсвідоме поетове переживання, в якому відізвалося лемківське середовище, серед якого він зростав. Він оспівує лемківську природу, як рівно ж і кожну деталь інтер’єра лемківської хати. Там “ріка сміється”, “співає день”, “співають клени”, співає скриня, сокира, тополя та інші дерева, співає і скрипка чи не в кожній другій лемківській “хижі”, і навіть змія співає у руках лемківського хлопчини. У цих образах відчувається розкіш і краса лемківських гір і долин, що живили поетове серце. Знаючи добре одвічне злиденне життя лемків, їхні бідні умови життя, проте щирих людей, Антонич найбільш явно сказав про них у своєму вірші під назвою “Елегія про співучі двері”.

За чотири роки (1933-1937) поет написав ще три окремі книжки, але тільки одна з них, “Книга лева”, вийшла за його життя, а саме, 1936 року. Дві інші-“Зелена Євангелія” і “Ротації”-посмертні видання, датовані 1937 роком.

6 липня 1937 року Богдан-Ігор Антонич помер у Львові, де його величавою траурою поховано на Янівському кладовищі. Нехай ця згадка на наших сторінках про нашого “великого лемка” стане гідним прикладом для наслідування нас усіх і бути гордим не тільки своїм лемківським походженням, але своєю працею виявити безмежну любов до нашої Батьківщини-Лемківщини.

РІЗДВО

Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні, у Марії
місяць – золотий горіх.

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя Боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі, наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.