Минулого тижня Вищий Адміністративний Суд Польщі виніс рішення у судовому позові щодо конфіскованого у 1949р. державою майна у Марії Гладик, етнічної лемкині, яку насильно виселили з її села у Бескиді Низькому (регіон на південному сході Польщі) у 1947р. У 1999р. внук Марії Гладик, Стефан Гладик, звернувся до польської влади з проханням скасувати рішення 50-річної давності, за яким близько 11 гектарів землі (7,55 гектарів лісу) було конфісковано у його бабці.
Міністерство Сільського Господарства задовольнило це прохання. У своєму рішенні минулого тижня Вищий Адміністративний Суд відмовив у проханні Державним Лісам Польщі, державній установі, яка розпоряджається лісовою територією країни і яка володіла лісовим наділом Марії Гладик останні 50 років. Суд одночасно затвердив право власності Стефана Гладика на цей наділ. Цей вердикт Вищого Адміністративного Суду щодо судового позову фактично визнає, що націоналізація власності лемків 50 років тому була незаконною. Вердикт дає надію іншим лемкам (чи їх нащадкам) на отримання того, що було у них конфісковано комуністичним урядом. Як повідомляє Польське Інформаційне Агентство, польські суди зараз розглядають близько 200 судових справ лемків, які хочуть повернути свою власність у Бескиді Низькому. [Примітка редактора: деякі історичні відомості щодо цієї справи. У спробі позбавити Українську Повстанську Армію (УПА), яка боролася з польським комуністичним урядом в 1944-47рр., підтримки серед українців, які населяли свої етнічні території на південному сході Польщі, у 1947р. польський уряд вирішив здійснити масове переселення українців на так звані «Заново отримані землі» (Ziemie Odzyskane) – колишні території Третього Рейху, включені до території повоєнної (Друга Світова війна) Польщі.
Польська армія здійснила жахливу насильницьку операцію «Вісла», під час якої було переселено близько 150 000 людей. Операція, згідно Генерального Штабу, сприяла «остаточному вирішенню української проблеми» у Польщі.
Серед переселених людей було близько 30 000 лемків, етнічної спільноти з нечітко визначеною національною ідентичністю: деякі лемки вважали себе українцями, в той час як інші були переконані, що вони до українців не належать. І тому підтримка УПА до 1947р. серед лемківської громади Польщі була набагато слабшою, аніж серед польських українців. Розпорошення лемків після переселення 1947р. значно прискорило процес їхньої асиміляції.
Польський уряд не надав лемкам права розвивати їх національну ідентичність у 1956р., коли польським українцям, білорусам, литовцям та євреям дозволили засновувати їх національні організації для проведення освітніх, культурних та соціальних видів діяльності. Деякі лемківські активісти приєдналися до українського руху, але багато інших вибрали ополячення, щоб уникнути ідентифікації себе з українцями. У 1949р. польський уряд видав указ щодо націоналізації власності, що залишилася після переселення українців та лемків. Після видання указу місцеві органи влади прийняли рішення щодо привласнення наділів землі та майна переселених власників, що залишилися на їх адміністративних територіях.]
(Джерело: Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода (РВЄ/РС), репортажі про останні події з Польщі, Білорусі та України; том 3, № 38, 9 жовтня 2001р.)