Skip to content Skip to sidebar Skip to footer

Werbytsky, Mykhailo

Mykhailo Werbytsky

Лише п’ятдесят п’ятирічним, 7 грудня 1870 року, помер о. Михайло Вербицький. Скільки ця людина, яка перша стала орати занедбану ниву музики, якщо б жила довше, змогла б створити для нас більше віртуозних муз Мельпомени – покровительки пісні! Людина і муж цей високого таланту, Композитор звеликої букви, без високої науки, з священичим патріотизмом, з повною себепосвятою і Відданістю музиці, надав поетичним творам деяких галицьких поетів і письменників красу невмерущої пісні.

Отець Вербицький являється патріярхом західньо-української професійної музики, першою особою, який двигнув у Галичині з глибокого ембрійного сну церковну і світську музику на вищий рівень, Нестором галицької музики та автором музичної композиції до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» – українського національного славня.

Та ледве після його смерті, народ Галичини та й поза неї, довідався про кінець життя отця духовного та про талановитого піонера української музики. “Слово” – громадсько-політичний та літературний друкований орган москвофілів, що виходило тоді у Львові, помістило невеликий некролог, в якому написано, що 9.ХІІ.1870 р., при спільному сослуженні панахиди, численне духовенство Яворівського та близьких деканатів, брало участь у похороні в селі Млинах його пароха о. Михайла Вербицького – забутого, але високо Богом обдарованого Композитора церковного і світського співу, добре відомого також ревнителя грецького обряду. Супроводжено його тлінні останки отцем Йосипом Крушинським, який виголосив красномовну проповідь над могилою покійного. Інші друковані періодичні видання газетного чи журнального видів не спромоглися помістити будь-яку згадку про смерть заслуженого співака та духовного і хорового Композитора.

Одинокий Анатоль Вахнянин, також галицький громадський діяч, журналіст і композитор, згадав у своєму слові про велич Вербицького тоді, коли він виступав після відбутого вечора, присвяченого Шевченкові в березні 1871 року у Львові. На цьому засіданні “Руської бесіди” він теплими словами широко описав постать великого лемка, студента гімназії в Перемишлі, а згодом питомця Львівської Духовної Семінарії. Часто прислухувався до пісень Вербицького, які він сам співав у супроводі гітари та окружений юрбою молодих студентів, які охочо приєднувалися до співу; бачив Вербицького задуманого, який опустивши брови, бадьоро співав одну пісню за другою. А далі Вахнянин подав характеристику постаті Композитора, його голосу, проповідей у церквах, поведінку з людьми і на кінець додав: “Вербицький не побирав наук у жодній школі гармонії, але в творах його, цього недостатку не достережемо, а розтягається праця його й на широке поле церковної музики. Коли товариство “Бесіда” у Львові, а іменно нинішний її предсідник Юліян Лавровський, приложили руку до заложення руської сцени 1864 році, Вербицький був перший, що підніс цю інституцію своїми композиціями дуже високо. Не жахався покійний праці, хоч Русь не була в силі нагороджувати йому за всі труди. Зате слава й пам’ять про нього остануться на все в грудях кожного патріота, а товариство “Торбан” буде мати поза другими завданнями й те, що постарається позбирати всі його музичні твори”.

Михайло Вербицький вважається дійсним творцем хорового співу, сольоспіву, вокальних ансамблів, музики для театральних вистав, увертюр для симфонічної оркестри та численних церковних композицій. І коли скоденсувати його твори в одне ціле, тоді говоримо, що головною заслугою о. М. Вербицького було розбудження музичного руху в Галичині. Найбільшу творчу спадщину Композитора складають хорові твори до текстів о. Івана Гушалевича, о. Маркіяна Шашкевича, Володимира Стебельського та інших. Найталановитішою з театральних праць композитора вважається музика до мелодрами І. Гушалевича “Підгіряни” з 1864 року та “Сільські пленітопотенти”. Найбільший успіх мала оперета “Підгіряни”, яку виставлено в східній Україні та навіть у Петербурзі. Цю п’єсу переклав на російську мову Володимир Гречулевич (1791-1870), якого цар нагородив золотою медалею. Підсумовуючи популярність п’єси “Підгіряни” можна ствердити, що не дарма вона прозвучала далеко поза межами Галичини. Полинула вона над Неву, над Віслу, та над Дніпро і чарувала однаково галичан, росіян, поляків та наших земляків на сході своєю красою і мелодійністю.

Співав народ пісні Вербицького та популяризував не тільки свою чарівну музику, але й галицьке українство, живучи окруженим польською та російською мовами та ворожо наставленим москвофільством.

Вербицький – перший з галицьких композиторів, звернув увагу на вірші Т. Шевченка. Тут варто згадати про один з його найвидатніших творів – маштабну кантату “Заповіт”, написану для подвійного, мішаного і чоловічого хорів, для соліста і для симфонічної окерстри. У словах “Як умру, то поховайте, мене на могилі…”, незрівняно величаво представлено конаючого поета розмашистими музичними тонами. У цій композиції виявлено всю силу безсмертного генія Тараса. Цей героїко-епічний твір вперше був виконаний у 1868 році на шевченківському святі–концерті у Львові.

Для симфонічної оркестри, яку Вербицький назвав “Симфоніями”, від написав одинадцять творів типу увертюр у вигляді вступів до балетних, оперних та концертно-симфонічних і драматичних п’єс і театральних творів, як також два полонези та кілька вальсових музичних варіяцій. Усі ці твори подібні до попурі – збірної п’єси, в яких Композитор використав народні мелодії коломийок. Такого жанру спроби Вербицького являються першими талановитими в Галичині музичними працями, бо вони незвичного типу. Це свідчить про яскраву впевненість композиторського володіння технікою оркестрування і сміливе поєднання характерних прикмет ранньоклясичної музики з шедеврами та особливостями української народної пісні. Деякі з увертюр, в обробці С. Людкевича та Д. Січинського, з успіхом виконувались у різних театрах.

М. Вербицький також автор мелодійних композицій церковного змісту, якими звеличав та похвально прославляв всемогущого отця Бога. У 1869 році, вже в лікарні, він скомпонував “Уже херувими”, “Святий Боже”, “Тобі поєм” та склав музику з акордами для двох латинських Служб Божих.

Михайло Вербицький народився 4-го березня 1815 року, в селі Улюч над Сяном (новіші джерела вказують, що народився в селі Явірник Руський), старовинній оселі Лемківщини в родині рукоположеного 1804 року отця декана Михайла. Тут, як тіточний брат єпископа Івана Снігурського (1784-1847), він був священиком. Коли Михайло мав щойно десять років, у 1825 році помер його батько. Вдова, тобто мати синів Михайла – старшого і Володислава – молодшого, вийшла вдруге заміж і перестала опікуватись ними. Сини–сироти, не знайшовши притулку біля матері, опинились жити в палаті капеляна–владики Снігурського в Перемишлі. Під його доглядом юнаки-брати регулярно відвідували музичну школу. Оба, маючи музикальні таланти та добрі голоси вокального типу, вчилися мистецтва співу і гри на різних інструментах у директора катедрального хору Алойзія Нанке. Він, як професійний диригент, спроваджений у 1829 році з міста Брно (Чехія), працював п’ять років мистецьким керівником та диригентом невеликого чоловічого хору при катедральній церкі св. Івана Хрестителя, який часто співав у церквах і костелах, а також на єпископських гостинних прийняттях. Нанке був рівнож і вчителем співу при “Дяко-учительськім інституті” в Перемишлі, в якому навчались брати Вербицькі. Передусім Михайло, під доглядом свого педагога, познайомившись ще в шкільній лавці з творами Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та інших західньо-европейських композиторів, як Обера, Вебера, Бетовена, Шуберта й Россіні, почав надавати першим своїм музичним спробам легкі мелодійні шліфування.

Працюючи вже службовцем єпископської канцелярії, молодий студент, мав час познайомитись з музичними книгами, привезеними до Перемишля з Відня самим Снігурським, в бібліотеці резиденції та поглиблювати знання з викладів нотних композицій у помічника Нанке і наступного диригента катедрального хору, також чеха, Вінцентія Срсавого. Отож, з половини 1830-их років, походять його перші церковного характеру творчі праці, що мають в собі подібність зразків німецької та чеської хорових літератур.

Після закінчення навчання Вербицьких в перемишлянській “Мініатюрній консерваторії”, про яку пізніше писав сам Михайло в 1833 році, їхні братерські спільні життєві шляхи розійшлися. Молодший Вербицький, славний у той час сопраніст, поступив у військову службу, в якій трагічно загинув ще в молодому віці. Старший цього ж самого року став питомцем Львівської духовної семінарії, але як студент першого року філософії, важко захворів. Перебуваючи одинадцять тижнів у семінарійній лікарні, сам з нудьги навчився по-мистецькому грати на гітарі, при допомозі якої він продовжував компонувати свої твори. Та незабаром життя в семінарії Вербицькому надокучило і він подався кінчати студії екстерністом.

Якраз під час вакацій, 21 річним парубком, він одружився. З того часу почався в нього період небажаних нужд та злиднів і, щоб прожити спільно з дружиною і двома діточками, змушений був заробляти викладами лекцій музики у вірменському монастирі Бенедиктинок у Львові. Ця праця заставила його ще більш детальніше та краще вивчати теорію музики, а головно, гармонію співу та інструментацію, що так пригодились йому в майбутьному.

Дуже несподівано, бо вже 1839 року, померла Вербицькому дружина. З тої причини він був змушений покинути Львів, а згодом і науку в семінарії й разом з дітьми повернувся на деякий час до Перемишля, де з допомогою родича Снігурського, дістав посаду вчителя курсів музики при консисторії місцевого собору. Тут мав нагоду познайомитись із славним музикантом, органістом і директором хору латинської катедри Францішком Льоренцом – також чехом по національності, – у якого Вербицький приватними лекціями поглибив науку контрапункту – у вужчому розумінні – мелодії, що звучить одночасно з темою (поліфонія) та інструментальної композиції.

Після того, коли Вербицький одружився другий раз, він знов почав продовжувати семінарійно-богословську науку 4-го курсу у Львові, яку з короткими перервами закінчив у 1850 році. Того ж самого року він висвятився у сан священика. Спершу, як духовна особа, Вербицький був назначений головним адміністратором при місцевій церкві села Завадова, й опісля, парохом села Залужа-Стрілок. Ірина Дибко-Филипчак, якої тесть Іван Филипчак (1871-1945) був письменником, у своїй статті “Ще не вмерла Україна в Стрілках”, між іншим написала, що у цьому селі до сьогодні залишилися народні перекази та повір’я, що в Стрілках написав о. Михайло мелодію до гимну “Ще не вмерла Україна”. Але цього тоді не могло статися. Щойно у 1863 році, голова перемиського студентського клюбу Анатоль Вахнянин (1841-1908), зорганізував концерт з нагоди другої річниці смерти Т. Шевченка в Перемишлі. Цей концерт відбувся в залі дому, що мав назву “Під Провидінням” і був власністю єпископської консисторії. Сам Вахнянин, баритоновим голосом відспівав кілька українських пісень та віддеклямував два вірші: один Т. Шевченка, другий А. Метлинського. На концерті був присутній о. парох с. Млинів М. Вербицький. На закінчення імпрези відспівано гимн “Головної Руської Ради” “Мир вам, браття всім приносим” на слова І. Гушалевича. До нього чотириголосну розкладку зробив Вербицький. Цей гимн прийнявся з 1848 року і не подобався вже молодому поколінню. Цього ж самого 1863 року, знаний як рік “Валуївського указу” у львівському часописі “Мета”, ч.4, яка виходила тільки два роки (1863-65) вперше був надрукований вірш (за підписом Тараса Шевченка. Чому саме за підписом Шевченка? Мабуть тому, що не було точних даних, кому належав цей поетичний текст) Павла Чубинського (1839-1884), до якого скомпонував музику знаний вже в Галичині Композитор Михайло Вербицький, який тоді вже жив у селі Млини, Яворівського повіту. Ця пісня швидко популяризувалася і виконувалася як гимн на різних святах та урочистотях. На величавому концерті знов у честь Т. Шевченка, перший раз, 10 березня 1865 року в Перемишлі, “Ще не вмерла Україна” завершувала святково-імпрезову програму. Поряд увертюр до опер Моцарта “Тит” і Буальдє “Біла дама” виконувалися хорові твори Лаврівського і Вербицького.

Цю саму пісню почув митрополит Спиридон Литвинович, яку співали всі зібрані присутні в його резиденції при катедрі св. Юра під час новорічного свята у Львові 1867 року. Перший шевченківський концерт тут прозвучав у 1868 році. Він був важливою культурною подією, на якому виконано ряд хорових творів Вербицького, Вахнянина і Матюка. У програмі цього концерту також відспівано як гимн “Ще не вмерла Україна”. Вперше вона була надрукована з нотами у львівському збірнику “Кобзар” у 1885 року, тобто, 15 років після смерті Вербицького. Завдяки легко сприятливій мелодії та патріотичним словам, ця пісня самотужки швидко поширилася серед усього галицького населення. Вірш “Ще не вмерла Україна” був вперше друкований (з огляду на царську цензуру в підросійській частині України) аж у 1906 році. Офіційно пісня була прийнята за національний гимн 1917 року за часів Української Держави. Хоч мелодію “Ще не вмерла Україна” пробували аранжувати на свій лад різні українські композитори, все таке, вона до сьогодні виконується в порівнянні з оріґіналом Вербицького з невеличкими змінами. У середу, 15 січня 1992 року, Президія Верховної Ради України, затвердила слова й музику цього твору, як державний гимн.

Коротко після “Весни народів” у Перемишлі зорганізовано самодіяльний театр, який виступав перед місцевем глядачем п’єсами українських, польських, чеських і німецьких авторів. Музику до них все писав ніхто інший, як о. М. Вербицький. З того часу походять його окрема композиція “Літургія” на мішаний хор, музика до оперетки “Гриць Мазниця”, деякі симфонії написані для малої і великої оркестри та обробки таких пісень: “Як ніч мя накриє”, “Пою коні при Дунаю”, а також чоловічі хорові твори “Поклін”, “Жовнір”, “Вдовець”, “Хто з нами”, “К місяцю” та інші. Ці його твори В. Срсавий впроваджував у свій шкільний викладацький матеріял, як уже добрий приклад музичних композицій М. Вербицького.

У парохіяльному домі в Млинах, о. Михайло написав музику до наступного вірша І. Гушалевича “Тост до Русі”. В цьому творі, відомому і під назвою “Дай, дівчино, нам шампана”, Композитор на підставі старогалицької пісні, передає патріотичну ідею боротьби українського народу, який живе між Уралом і Вислокою, проти своїх ворогів. Подібну щиру й проникливу мелодію в собі мають подальші музичні твори Вербицького, які так близькі до народних українських лірично-драматичних жіночих пісень. Він їх включає до п’єси “Підгіряни” під назвами: “Чого лози похилились?” та “Чи я тебе, Олю”.

Один з дев’яти одночастинних оркестрових творів Композитора є симфонія номер 6, типу концертової увертюри. Цим твором та іншими подібними до нього, автор вперше в Західній Україні в складних умовах боротьби за розвиток національної української культури звернувся до створення української симфонічної музики на основі народних танцювальних мелодій. І тому вони мають історичну вартість.

У період музичного відродження, у Львові засновано постійний український театр. На сценах цього театру виставлялись п’єси, опери, оперети, мелодрами в обробці Вербицького. Треба зазначити, що цей театр у Львові, що існував тоді в межах Австрії, виїздив на довгі поїздки по багатьох містах і селах Східної і Західної Галичини, Буковини і Поділля. Його програми успішно пройшли навіть у Кракові, Тарнові та інших польських містах.

Повний список музичних творів М. Вербицького на жаль, не зберігся через відстань часу. Але ще до смерти самого композитора він існував. Список усіх праць підсумував сам Вербицький, коли він лежав хворим у львівській лікарні, де він ще скомпонував останні твори “Іже херувими”, “Святий Боже” і “Тобі поєм”. До зіставлення такого списка його змусили жахливі обставини, які вимагали від нього на покриття коштів лікування. До цього переліку музичних творів ще власною рукою та дуже гарним письмом Вербицький написав листовне прохання, датоване 18 червня 1870 року, а скероване воно до відділу “Руської бесіди” у Львові: “…сто ринських венгерсько-австрійських тепер виплатити, бо мені грошей на оплачення коштів больниці потрібно…”. І на кінець він ще в листі “…обіцяюсь при виплаті діло величаве під заголовком “Проциха”, котрого партитура 14 ½ аркушів змісту, зложити на власність театру…”. І ще одну грошову премію композитор отримав за мелодраму “Підгіряни” на драматичному конкурсі 1865 року у висоті 50 ринських. Третю фінансову оплату у висоті 60 ринських одержав уже два роки після смерті батька його син, учитель гімназії у Львові, Іван Вербицький, за 11 проданих ним симфонічних творів “Руській бесіді”. Всього 210 ринських було виплачено як авторський гонорар за тридцять літ композиційної праці М. Вербицького… Сумно стає, що такої вартости дочекався за життя ций неабиякий Композитор.

Ще один сумний факт вказує на те, як забуто Вербицького навіть у п’ятьдесяту річницю його смерті, бо трудно було знайти зарослу травою могилу на цвинтарі в Млинах. Та й на передодні 65-ої річниці смерті Композитора ледве спромоглись львівські культурно-співацькі групи та організації поставити на гробі скромний пам’ятник. Станіслав Людкевич назвав ці два факти аномалією, а значення М. Вербицького оцінив такими словами: “Михайло Вербицький – перший піонер українсьої музики в галицькій Україні, найбільший після Бортнянського духовний та хоровий композитор, перший наш симфонік, перший галицький плідний оперетист і останній композитор-гітарист. З його особою зв’язанний символ нашого національного відродження в Галичині”.

17 червня 1934 року, заходами академічного хору “Бандурист” у Львові відслонено великий нагробник у Млинах на праху спочилого о. Вербицького. Зійшлось біля 5,000 громадян Яворівського повіту, бо місцева польська поліція не дозволила на більш численний приїзд людей. Зібрані співали разом із священиками заупокійні пісні обробки покійного та почули кілька гарних промов від д-ра Нестора Нижанківського, студента Миколи Дужого та самого війта села Млинів.

Нині у цьому ж селі церква Покрови Пречистої Богородиці вже не церква, а римокатолицький костьол. І село після акції “Вісла” стало польським. Але незнищенним став дух цього вірного сина для Батьківщини, якого породила Лемківщина – земля України.

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА !

Ще не вмерла Україна
І слава і воля!
Ще нам, браття молодії
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Як роса на сонці;
Запануєм, браття, і ми
У своїй сторонці.

Душу тіло ми положим
За свою свободу
І покажем, що ми браття
Козацького роду.
Ну-мо братися за діло!
Гей-гей, пора встати,
Пора волю добувати!

Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил
На святеє діло.
Ізгадаймо славну смерть
Лицарство-козацтва,
Щоб не втратить марно нам
Своєго юнацтва.

Душу, тіло ми положим
За свою свободу і т.д.

Leave a comment