У когорту визначних особистостей, вихідців з Лемківщини, належить український мовознавець Іван Зілинський. Він побачив світ, 22 травня 1879 року в с. Красна (Коростенька), Короснянського повіту, в сім’ї багатодітного господаря Миколи та його першої жінки Анни. Початкову школу Іван закінчив у рідному селі й опісля народну в Коросні. З тих шкільських років у нього виявилась надзвичайна охота до читання різних книжок. Здібності до науки в Івана збагнули батько і його друга жінка, мачуха Іванові, і вони домовились завести сина, спершу фірою й одним конем до м. Стрижева а потім поїздом, до української гімназії в далекий Перемишль, де почав навчання 1 вересня 1892 року. Вивчення різних мов було найбільше прагнення у молодого студента, і тому, до кінця матураль-них іспитів 1900 року, він добре оволодів українську, російську, польську, німецьку, грецьку і латинську мови. Після успішної матури в Перемишлі два роки продовжував студіювати теологію у Львівському університеті, звідки його було прийнято на філософський факультет у Відні, де вивчав клясичну філологію та славістику. На другому році студій в цьому університеті Зілинський написав першу свою працю – “Загальний стан української діялектології”. Ватрослав Яґіч-професор молодого студента, побачивши в ньому великі здібності майбутнього дослідника мови, роздобуваючи невеличкі йому стипендії, відправляв Івана в експедиції в околиці Галичини, Буковини, Закарпаття та де інде, з метою призбирування мовних матеріалів. 1907 року Віденський університет надав Зілинському звання доктора філології та нагородив його відзнакою золотою медалею.

Повернувшись із Відня І. Зілинський отримав посаду вчителя, спершу в Бережанах, потім у Станіславові, а від 1913 року у філії Академічної гімназії у Львові. Тут він стає членом товариств “Рідна школа, “Учительська громада”, “Просвіта” та НТШ. На початку війни був мобілізований до австрійської армії як старшина-поручник а після її закінчення у 1918 році вступив у ряди УНР. Через три роки демобілізо-ваний повернувся у Львівську академічну гімназію, але з відкриттям Приватного українського університету викладав там фонетику та українську діялектологію. 1926 року Зілинського призначено надзвичайним професором східнослов’янських мов у Ягайлонському університеті в Кракові, в котрому працював аж до вибуху другої світової війни. Воєнні заворухи змусили Зілинського переїхати до Праги, і після війни він став професором Карлового університету. Тут він читав лекції на різних курсах та займався науковою працею аж до зовсім несподіваної смерті, що настала 21 квітня 1952 року. Поховано небіжчика на Бубенецькому кладовищі в Празі.

Як довідуємося з вище прочитаних рядків, д-р Іван Зілинський здобув добру школу і велику практику в фонетичній діяктологічній ділянках. Знаючи увесь український мовний обшир, науковець опрацював і видав книгою “Український правопис”, яка розійшлася в п’ятьох накладах. Книга мала значний вплив на унормування українського правопису. Свою діяльність він присвятив двом головним питанням-фонетичним студіям української мови і клясифікації українських говорів. Вже докторська дисертація “Нарис фонетики українських говорів в Австро-Угорщині” свідчить про це. Результатом наукових подорожей ще студентом під час літніх вакацій з Відня, навіть на Наддніпрянщину, була праця вченого “Проба упорядкування українських говорів”, що появилася у Записках НТШ 1913 року. У своїй іншій науковій праці “Карта українських говорів”, що вийшла друком у Варшаві 1933 року, Зілинський поділив українські говори на північну і південну групи зі східною і західною підгрупами. Та сама тема, обгрунтована на підставі фонетичних, морфологічних та синтаксичних явищах Зілинським, дала змогу фахівцеві опублікувати окремими виданнями під назвою “Атляс України й сумежних країв” (НТШ, 1937 р.) та “Географія української мови і сумежних земель”. Як уродженець найбільш на захід висунених українських земель, діялектолог цікавився дослідженням прикордонних говірок. Свої стідії він друкував у різних польських наукових журналах. Наприклад,”Люд Словянскі” помістив окремі дослідження “Лемківська говірка села Явірок”, “Питання про лемківсько-бойківську мовну границю” та “Фонетичні студії”. Довголітня праця Зілинського завершилася появою книжки “Фонетичний опис української мови” в польській мові, яку надруковано в Кракові 1932 року. Подальші статті Зілинський присвятив питанню українсько-польським мовним взаєминам, україністиці у Кракові, українознавчій бібліографії, яку він вів перед війною у краківському “Рочніку Славістичному” та іншим темам, які тісно пов’язані з фонетикою мови, як єдності з її фізіологічними та акустичними аспектами. Про сукупність цього науковця інших праць, яких багато з них розпорошено по різних публікаціях, а також лишилися в рукописах у його сина Ореста, і мабуть, у внука Богдана, у цій короткій інформації нема місця. Та все таки, наш читач, багато чого довідався про свого земляка, який своїм педагогічним хистом виховав нові кадри молодих українських діялектологів, лінґвістів і мовознавців, а своєю невтомною працею, записався в пантеон заслужених українців. Його ім’я знайшло своє відповідне місце, тривке в українській історії, культурі й науці, бо, як справжній джентелмен у своїй поведінці, він вповні на це собі заслужив. Пам’ять про нашого видатного мовознавця відзначено 584 сторінковим “Збірником”, що вийшов друком 1994 року з рамени НТШ. Книгу оформили Юрій Шевельов, Олекса Горбач та Микола Мушинка, яка увіковічнила світлу пам’ять справжнього українського патріота-лемка за походженням і нашого незабутнього земляка, що не посоромив свій рід, а навпаки, прославив на завжди його автохтонне буття на рідній українській Лемківщині.