У 1940-х роках відбулося останнє велике переселення народів, яке охопило територію Галичини й викликало відчутні зміни в етнічному та соціальному складі населення тутешніх міст, містечок і навіть віддалених сіл. Тепер важко знайти галицьку родину, яка безболісно пережила той час, коли національна ідентифікація призводила до втрати батьківщини, а інколи – до розстрілу.
Більша частина тодішніх переселенців була відірвана від своїх рідних, давно насиджених домівок в результаті міждержавних угод між СРСР та Польщею, які передбачали обмін не лише населенням, але й територіями. А ще обіцянками процвітання та достатку до радянської України заманювали українських еміґрантів із Франції чи навіть Парагваю. І, як не дивно, вони поверталися. Водночас скрізь по Галичині порожніли хати українців, вивезених на Сибір за спротив новій владі, та помешкання поляків, добровільно-примусово випроваджених на їхню історичну батьківщину.
Виселення поляків у Станіславській (тепер – Івано-Франківській) області розпочалося майже негайно після приходу «других совітів». Наприкінці 1944 року єдина на той час офіційна обласна газета “Прикарпатська правда” так описувала “добровільне” переселення етнічних поляків на територію Польщі:
“Вчора почався прийом заяв по евакуації польського населення у Польшу, згідно укладеної Угоди між Польським Комітетом Національного Визволення і Урядом Радянської України. Двері готелю “Спартак”, де міститься представник Уряду УРСР по евакуації польського населення, не закриваються… Першим записався разом з усією своєю родиною у 8 чоловік громадянин Станіслава Зваріч Йосип Михайлович”.
“Кожного дня у приміщенні готелю “Спартак” на вулиці Чапаєва, 12 можна бачити велике скупчення людей. Це польські громадяни подають свої заяви про бажання добровільно евакуюватися на територію Польщі…
В комісію вже надійшло з Станіславського, Надвірнянського та інших районів більше 2 890 заяв. 30 листопада зі Станіслава буде відправлено перший ешелон з польським населенням, що їде в місто Замостьє, Люблінської області”.
За повідомленням газети, того дня було вивезено до Польщі загалом 400 осіб.
Натомість із Заходу почали прибувати ешелони з українцями. В селах і містечках Східної Галичини вперше залунала лемківська говірка.
“Депортація лемків розпочалася в 1944 році і закінчилася у 1947-му під час операції «Вісла», коли лемків остаточно виселили зі своєї землі на території, які відійшли від Німеччини до Польщі, відтоді Лемківщина перестала існувати як країна лемків”, — розповіла журналістові “Z” український кореспондент інтернет-радіо «Lem FM» (Польща) Анна Кирпан, відома івано-франківцям як організаторка тематичних вечорів, присвячених лемківській культурі.
Після депортації традиційний устрій життя лемків зовсім змінився. Світ, у якому жили попередні покоління, було брутально зруйновано. Лемки втратили все матеріальне, що мали, — землю, ліс, худобу. Щоб адаптуватись у нових умовах, часом треба було жертвувати своєю мовою, культурою…
“Підтримувати традиції переселенці могли тільки потайки, закрито, в своїй родині, між своїми односельцями, – розповідає Анна Кирпан. – Про свою батьківщину молоді лемки могли дізнатись лишень від батьків і родичів”.
Шоком для лемків була відсутність храмів і насадження атеїзму в радянській Україні. Коли переселялися, брали зі собою церковне начиння, книги, навіть дзвони — для церкви, яка їх мала би чекати на новому місці. Разом із парохіянами часто їхав і священик. Але на сході України, куди спочатку везли лемків, більшість церков було зруйновано чи закрито. Замість іти на Службу до храму, у неділю їх гнали в колгосп на роботу.
«Неможливість дотримуватися християнських заповідей, вести господарку звичним способом пригнічувала, — переповідає спогади переселенців дослідниця лемківської культури. – Важко звикалось навіть фізіологічно до нових умов — спекотний сухий клімат, інша їжа. Рільництво на кам’янистих гірських схилах вимагало постійної й важкої праці, лемки до неї звикли. Але до колгоспного рабства звикнути не могли. Тому за першої нагоди вони втікали на Західну Україну, де ще не було запроваджено колгоспів».
У багатьох лемківських селах радянські агітатори обіцяли, що всі жителі переїдуть разом у конкретне село в Україну і разом там оселяться, отож усе буде так, як на батьківщині, але ще краще. Бувало й справді лемків поселяли в деякі порожні села, звідки раніше виселили німців у Казахстан (південна та східна Україна) чи поляків — до Польщі (Галичина). Але переважно їх поселяли там, де було місце, чи де в колгоспі потребували робочих рук — і лише по декілька родин. Це було ще одним шоком, бо лемки здавна були тісно пов’язані між собою у сільській громаді, жили, як велика родина, і розривання цих зв’язків сприймали дуже болісно.
«Знайомство галичан з переселенцями відбувалося по-різному, — розповідала Анна Кирпан. – Коли було розуміння, що ці вигнанці — лише жертви сталінського «великого переселення народів», тоді місцеві люди допомагали родинам новоприбулих. Але часом була й відкрита неприязнь, викликана, скажімо, тим, що чекісти відправляли місцевих «куркулів» у табори, а в їхні хати поселяли якихось чужаків».
Ймовірно, через бойові дії, які вела в той час УПА, відразу по війні українцям із Польщі в західних областях УРСР оселятися не дозволяли. Газета “Прикарпатська правда”, зокрема, писала про 122 родини українців, що переселяються на постійне місце проживання аж до Херсонської області. “Здрастуй, Батьківщино!” — схвильовано кажуть люди, що прибули на землю своїх батьків”. Газета оминула увагою те, що батьки та діди цих переселенців — за сотні кілометрів, поховані у «польській» землі.
…Етнічний склад галицьких міст та містечок після війни змінився ще й тому, що під час німецької окупації тут було знищено майже всіх євреїв, які до війни становили левову частку міського населення. В одному з листопадових номерів 1944 року “Прикарпатська правда” опублікувала допис єврея з Рогатина Озіяша Гамбурґа, який писав: “Криваві кати-гітлерівці знищили майже всіх євреїв нашого міста… Єврейська релігійна громада в Рогатині зібрала 1100 карбованців на будівництво танкової колони “Від трудящих Станіславщини”. Закликаємо всі общини наслідувати наш почин”.
Таким же пропагандистським викриттям злочинів німецького окупаційного режиму займалися у повоєнному Станіславі, де наприкінці 1940-х років проводилися розкопки могил у так званому “таборі смерті”.
“На території поблизу єврейського цвинтаря виявлено біля 500 могил. Більш, ніж 120 тисяч українських, польських і єврейських людей гітлерівські людожери замордували і знищили в цьому “таборі смерті”… Доступ населення до місць розкопок могил дозволено… “Прийдіть і подивіться на них, на ці тисячі трупів, — сказав член комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських окупантів єпископ Іван Лятиновський”.
Про страшні могили у Дем’яновому Лазі, де в 1941 році органи НКВД знищили тисячі станіславців, стане відомо значно пізніше.
Велика кількість переселенців на Галичину у той час прибула зі Сходу. Серед них переважали росіяни, яких було найбільше у військових підрозділах, у каральних органах, у місцевих органах влади. Але відразу по війні російську мову найчастіше можна було почути в Станіславському лазареті (колишній палац Потоцьких), де лікувалися від ран бійці радянської армії.
“Ось і госпіталь. Бійці радісно зустрічають своїх дорогих гостей. Шість дівчаток — Липецька Данута, Стецька Стефанія, Борищак Марія, Николюк Ольга, Романович Ольга і Ковальчук Нуся колективно виконали гопак. “Рязанськими бабами” виступали дві сестрички Наконечні і Мороз Іра. Маленькі вони, а так добре співали російську пісню “Дайте в руки мне гармонь”, що один боєць від радості прослізився… Піонер Ярослав Курдинак декламував “Партизан”, Николюк Оля — “Советский простой человек”. Особливо у неї добре виходять слова:
И смотрит с улыбкой Сталин,
Советский простой человек…”.
Опубліковано в “Збруч” 20.09.2013
Джерело: https://zbruc.eu/node/131