Маруся Бек – перша юристка українського походження в США (1932 р.) походила з родини твердих лемків, батьки якої були емігрантами з Лемківщини. І дійсно так, вона була славною лемкинею, до того ж гордою, яка, не тільки не приховувала у своєму житті свій родовід і не цуралася свого лемківського походження, а навпаки, при кожній нагоді чванилася ним. Доказом цього служать нам різні фотографії з її діяльностіі з її життя. На одній з них бачимо під час відвідин достойної адвокатки з В’єтнаму, пані Гойн Нґос Анг, у бюрі Марії Бек в Дітройті. Остання у свойому кабінеті постійно тримала ляльку, одягнену в лемківську ношу, і саме, при цій нагоді вона показала своїй в’єтнамській гості цю ляльку і переповіла їй про характерні риси лемківського костюму та про нещасну долю своєї Лемківщини. Тут слід додати, що цю ляльку Маруся Бек отримала подарунком раніше від членкинь Союзу Українок Америки з міста Боффало, коли вона виголосила промову на їхньому ювілеї. Варто зазначити, що неабияке вражіння зробила на в’єтнамку лемківська лялька, бо на святочних побажаннях із Сайґону, пані Анг, кілька разів згадувала Марусі Бек про те, як з її пам’яті ніколи не зникала постать штучної маленької і прекрасної дівчини з Лемківщини.

Прекрасною дівчиною Маруся Бек, яка народилася у Форд Ситі, Пенсільванія, 29 лютого 1908 року, у родині свідомих лемків-Анни і Михайла Бек, які зуміли виховати дев’ятеро дітей в українському дусі та традиціях, насправді була. Про це свідчить ще одна фотографія чотирнадцять річної, коли вона побувала в Україні на чотирирічному навчанні у дівочій гімназії у місті Коломия (1921-1925), яке вирувало в ті часи активним національно-культурним життям. Уся вона стоїть вбрана у прекрасний покутський народний стрій, на голові якої кучма з баранячої шерсті а правою рукою ліктя легенько опертою на високому столику торкається свого молоденького округленького обличчя. Воно в неї таке миле, ніжне, люб’язне і задумане, аж хочеться сказати, личко, як писанка. Марусині батьки, приїхавши у новий американський світ з Лемківщини, привезли з собою тугу за рідним краєм і любов до нього і тому, маленькій Марусі обоє вони вщеплювали ту ж саму любов до України та до всього, що стосується українського народу. Виростала в дитинстві Маруся з різносторонніми зацікавленнями та великими прагненнями любити книжки і мистецтво. З тої причини, після закінчення народної школи в Америці, батьки послали її та брата Івана вчитися на Батьківщину. Було їй тоді всього тринадцять років. Як вчителі, так і школярі полюбили її за добру вдачу, пильну науку, розум, чемність і чесність. Короткий побут в Західній Україні розпалив у неї душу і серце ще більше любити Україну. Тут вона набрала рушійної сили та психічного поштовху, які керували її під час усього життєвого шляху, а також дали нагоду позбутися лемківського діалекту, вивчити та вдосконалити знання з української мови, літератури та історії і стати свідком боротьби з ворогом за незалежність України. Не виповнилося Марусі сімнадцять літ, як вона повернулася до Америки. Наповнена бажанням прислужитися своєму поневоленому народові, Маруся раптово вступила до Пітсбурґського університету. Після одержання ступеня бакалавра, повна енергії вчителька в місті Пітсбурґ та в недалеких місцевостях від міста, стає співзасновницею вечірніх діточих шкіл українознавства. У двох з них вчить вона, а в інших двох, її брат Іван. Школи стали скоро популярними серед батьків, які радо посилали своїх дітей для науки. Маруся вміла зацікавити дітвору введенням у програму спів, народні танці, інсценізацію та гру на мандоліні, що сама вивчила грати на ній перебуваючи на пластових навчаннях в Коломиї. За таку науку батьки були втішні, що їхні діти почали пізнавати та любити країну їх предків. Поруч вчительської роботи Маруся продовжувала студії на юридичному факультеті Пітсбурґського університету, вповні фінансово оплачуючи його із власних прибутків, який закінчила 1932 року. Опісля здобула докторат з правничих наук, ставши першою українською адвокаткою в США. Але українська молодь надалі лишилася предметом її великого зацікавлення, бо знала з власного досвіду, як сильно впливає наука на молоде покоління. В Пітсбурґу зорганізувала Клюб університетських студентів а на Міжнародній Виставі в Чікаґо вона була одною з ініціаторів створення Ліґи Української Молоді, яка проіснувала довгі роки. Переселившись із Пітсбурґу до міста Дірборн, Маруся Вірджінія Бек, провадила місцевою українською школою у 1934-му році. Про цей шкільний рік колишні учні з великою приємністю згадували свою улюблену вчительку. Хоч декотрі з них досягли важливих урядових постів, не зривали звязків з українською спільнотою, а інколи, і з самою вчителькою, яка з неабиякою втіхою переказувала часто про не одну несподівану зустріч з бувшими студентами.

1932 року відбулася Перша Конвенція Союзу Українок Америки (СУА) в Ню-Йорку, на якій головну промову виголосила Маруся Бек в українській та англійській мовах. Її слова потрясли публікою, після чого вона виступала своїми промовами на різних жіночих імпрезах. З тої причини, Маруся присвячувала багато часу й енергії поїздкам, організовуючи нові відділи СУА в різних містах Америки. З наміром співпраці між усіма відділами Союзу Українок, як невтомна працівниця і активістка жіночого руху, почала видавати журнал „Жіночий світ”, але через велику тодішню економічну кризу його поява довго не проіснувала, проте, вказала на необхідність жіночої преси. Так появився місячний журнал „Наше життя”, що почав виходити у Філядельфії з 1944 року. Думка видавати ще до появи органу СУА, не залишала Марусю, ні її брата Івана. Пізніше почали видавати ”Українську Зорю” в Дітройті, де Маруся редагувала англомовну сторінку, а потім ще й жіночий додаток. Співпрацювала з газетою „Вільне слово”, що виходило в Торонто, а свої переклади на англійську мову з української, поміщувала у різних журналах під псевдонімом Маруся Синенька.

В ролі адвоката, професійна кар’єра Марусі Бек відкрила їй дорогу в політичне життя, якому присвятила наступних майже 50 років. Д-р Маруся Бек померла 30 січня 2005 року, на 97 році свого повного праці та енергії життя. Нехай її постать та лемківська впертість і дороговказ працювати для добра українського народу залишаться незабутніми для прийдешніх поколінь.